Ірина Іванівна мила посуд, коли у двері подзвонили. На порозі стояла її донька Тетяна. – Мамо, мені потрібно з тобою поговорити, – одразу сказала Таня, зайшовши у квартиру. – Треба так треба, – Ірина Іванівна провела доньку на кухню. – Викладай, що там в тебе. – Мамо, до мене залицяється один чоловік, – почала з далеку Таня. – І? Відправ його кудись подалі, ти ж одружена! – сказала мама. – Проблема не в цьому мамо, цей чоловік це, Вадим Леонідович, – несподівано сказала Тетяна. – Вадим Леонідович? Так це ж твій свекор?! – Ірина Іванівна здивовано дивилася на доньку, не розуміючи, що відбувається
Ось вже три місяці Тетяна літала на крилах. Нічого дивовижного: дівчина закохалася.
Про такого парубка, як Сергій, вона мріяла все життя. Добрий, уважний, чуйний. І дуже симпатичний.
Але найголовніше – він відповідав Тетяні взаємністю!
Нещодавно познайомив її із батьками. Таня зрозуміла: незабаром буде пропозиція і, звичайно, дуже зраділа.
Вона вже мріяла про весілля, малювала у голові картинки сімейного життя, і раптом…
Тетяні зателефонував батько Сергія Вадим Леонідович:
– Таню, – почула дівчина в трубці м’який, обволікаючий голос. – Ти о котрій закінчуєш роботу?
– Щось сталося, Вадиме Леонідовичу? – розгубилася Тетяна.
(Вона вже давно помітила, що батько Сергія поводиться з нею дуже дивно.
То обійме без жодного приводу, як це було на пікніку, куди Сергій привозив її у вихідні.
То подивиться так, що вона не знає, куди подітися.
То так поцілує, коли вони із Сергієм заходять у гості, що Тетяні здається, ніби вона зробила щось погане.
А квіти? Він же постійно дарує їй квіти! Дружині, звичайно, теж дарує, але до чого тут Тетяна?)
– Нічого не трапилося, – лагідно відповів Вадим Леонідович, – Просто я хотів запросити тебе на вечерю.
– Коли? – видихнула Тетяна.
– Сьогодні.
– Ой, а я сьогодні не можу, – Тетяна складала версію на ходу. – У мене мама занедужала, тож я в аптеку і відразу додому.
– Мама – це святе, – з розпачем промовив Вадим Леонідович. – Що ж, відкладемо нашу зустріч до зручнішого часу?
– Так, так, звичайно, – зраділа Тетяна, попрощалася і поклала слухавку.
Що це було? – гарячково думала вона, – яка вечеря? Він що не розуміє хто я? Я ж зустрічаюся із його сином! Як таке взагалі можливе?
Думи думами, але треба було щось робити. Запитання – що?
Тетяна продумувала варіанти, але так нічого й не вигадала.
Вирішила порадитись з мамою. Вона у Тетяни – жінка молода, сучасна. Он нещодавно з відпустки повернулася: якісь річки підкоряла.
Тетяна ніколи не розуміла цього маминого захоплення – сплавлятися гірськими річками. Стільки ризику! А мама – нічого. Щаслива приїхала, що відпочила…
Вона точно щось порадить.
– Мамо, у мене проблеми, – почала Тетяна з порога. – Треба поговорити.
– Треба так треба, – Ірина Іванівна ніколи, з самого раннього дитинства, не відмовляла дочці у спілкуванні, – викладай.
Насилу підбираючи слова і чомусь червоніючи, Тетяна розповіла матері про те, що батько Сергія явно до неї залицяється. Сьогодні взагалі на вечерю запросив.
– Не знаю, що робити, мамо. Спочатку хотіла Сергію все розповісти, а потім подумала: що, якщо він звинуватить мене в усьому? Потім думала про маму Сергія. Але це теж – так собі варіант. Мама у Сергія чудова, не хочеться її засмучувати. Чи може Вадима Леонідовича відправити куди подалі, але як потім з ним спілкуватися? Коротше: біда! Що робити?
– Ясно, – мама посміхнулася. – Давай на кухню. Ти, мабуть, голодна?
– Мамо! Я тобі серйозні речі говорю, а ти про їжу! Та мені кусок у горло не лізе!
– Ще й як полізе, – засміялась мама. – Там твої улюблені голубці.
«От як у неї виходить? – розмірковувала Тетяна, поки мила руки. – Що б не трапилося, вона абсолютно спокійна, посміхається, ще й жартує.
Уплітаючи голубці, дочка уважно слухала, що каже мати:
– Значить так, люба моя, – ласкаво почала Ірина. – Про маму Сергія – забудь. Вона – остання людина на землі, яка стане на твою сторону.
Те, що ти Сергію досі нічого не сказала, – це правильно. Тебе він знає три місяці, батька все життя. Як гадаєш, кому він швидше повірить? А якщо не повірить – все одно сумніватиметься. Тому Сергія з команди присвячених також видаляємо.
Залишається Вадим Леонідович. Ось із ним і треба розбиратися.
– Але як, мамо?
– Почнемо з того, що зустрітися тобі з ним таки треба.
Тетяна зробила великі очі:
– Навіщо?
– А для того, щоб розставити всі крапки над «і». Ти ж не будеш щоразу казки вигадувати, щоби з ним не зустрічатися. Крім того, він може подумати, що ти собі ціну набиваєш, фліртуєш, так би мовити. Тому, запропонуй йому зустрітися в кафе, вдень, під час обідньої перерви. Це буде правильно. І зустріч відбудеться, і жодної романтики.
– Допустимо. І що я скажу?
– По-перше, жодних питань у лоб, типу, чого ви від мене хочете? По-друге, Вадим Леонідович має зрозуміти, що ти бачиш у ньому тільки майбутнього свекра.
– Легко сказати, – хмикнула Тетяна.
– Запам’ятай добре, – продовжувала мама. – Скажеш йому, що дуже любиш Сергія. Що відколи ви познайомилися, інші чоловіки перестали тобі існувати. І що ти дуже рада, що в тебе буде такий свекор, як Вадим Леонідович.
– Круто! – вигукнула Тетяна, – тільки до чого такі складності?
– А що, якщо тобі все це здалося?
– Мамо!
– Ні, правда. Уяви, що твої підозри – це лише твої домисли. Тоді, якщо ти почнеш висловлювати претензії прямо, ти не тільки осоромишся, а й зіпсуєш стосунки з людьми, в сім’ю яких збираєшся увійти.
– Ну так, – погодилася Тетяна.
– Тому зроби як я говорю і буде тобі щастя. А щоб остаточно відсторонитися від свекра, заздалегідь обговори з Сергієм, що ви після весілля житимете окремо.
І ще: із Вадимом Леонідовичем треба звести спілкування до мінімуму. Принаймні на якийсь час. Тобі треба заспокоїтись. Інакше, ти сама того не бажаючи, можеш спровокувати його… Ну, що, допомогла я тобі?
– Не знаю, мамо, я спробую…
За кілька днів Вадим Леонідович знову зателефонував. Тетяна сказала, що зустрітися увечері не зможе, оскільки мама ще нездужає, але буде дуже рада, якщо зустріч відбудеться прямо сьогодні у кафе поряд із її роботою.
Вадим Леонідович погодився.
Коли Тетяна зайшла до кафе, він вже сидів за столиком біля вікна. Побачивши дівчину, чоловік підвівся, вийшов назустріч. В руках у нього був невеликий, але дуже гарний букет.
– Чудово виглядаєш, Таня, – ласкаво промовив він, – Нарешті ми зустрілися. А то я вже думав, що ми не встигнемо.
– Не встигнемо що? – зніяковіла Тетяна.
– Як що? У Сергія наступного тижня перший серйозний ювілей. Чверть століття! Ми з матір’ю хочемо йому свято влаштувати. Сюрприз. От і вирішили, що ти дівчина сучасна, краще знаєш, як тепер молодь веселиться. І подарунок допоможеш вибрати. Крутий. Так, здається, у вас кажуть? Ну то як? Допоможеш?
– Звісно!
– А як же мама? Вона вже зможе сама побути?
– А миім її залучимо! Вона у мене знаєте яка? На гірських річках катається! І фантазія в неї – ого-го!
– От і чудово! – Вадим Леонідович широко посміхнувся, – Ой, заговорив я тебе, ти ж голодна!
– В офісі перекушу! – Тетяна підвелася. – Я піду?
– Іди, доню…