Господи, тату! Ти не уявляєш, нарешті збулася моя мрія. — шепотіла вона, дивлячись, як родичі збирають свої речі. — Ще трохи, і я більше ніколи не побачу цих людей. Скільки років я терпіла їх знущання. Тепер мій день!
– Отже, так, Вікторе. — Дружина стояла на кухні, зневажливо дивлячись на чоловіка. — У мене важлива розмова. Навіть не надумай мене перебивати.
За весь час, поки вони були одружені, чоловік вже чудово зрозумів, чим загрожує такий вступ. Грім та блискавки посиплються на його голову пачками.
– Ну, ну, давай, починай. — Він вже здогадувався, що хоче повідомити дружина.
Їхній шлюб тріщав по швах, останні кілька місяців сварки та словесні образи стали буденністю. Найбільше Вікторові було шкода доньку Карину.
Чотирнадцятирічна дівчина була змушена слухати скандали щодня. Вона дуже переживала, адже любила і тата, і маму.
– У мене є інший. Ми зустрічаємося три місяці, і нам набрид такий стан справ. — Дружина схрестила руки на грудях, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що це лише початок. — Я хочу розлучитися. І жити разом із коханим чоловіком, а не з тобою, кого не бажаю навіть бачити.
– Так, зрозуміло. — Чоловік скривився, наче з’їв часточку лимона. – Чудово. Тільки маю запитання. Найголовніше – коли звільниш мою квартиру від своєї присутності?
– У сенсі? – Не зрозуміла дружина. — А де нам жити?
– Не нам, а тобі. — посміхнувся Віктор. — Ти, мабуть, забула, що цю житлову площу мені залишили батьки ще задовго до нашого знайомства. Ви, пані, на неї жодних прав не маєте. Завтра вирушу до відповідної організації, щоб вас звідси виписати.
Він усміхнувся, побачивши витягнуте обличчя дружини.
– Тож, дорогенька, йди на всі чотири сторони, шукай дах над головою.
– А Карина? Ти не маєш права позбавляти житла власну дочку. — підкинулася Лариса.
– Цілком згоден. — Чоловік зобразив на обличчі подобу посмішки. – Я тобі більше скажу. Перепишу на неї квартиру, щоб коли їй виповниться 18, вона була тут повноправною господаркою.
Подружжя ще довго сварилося, обговорюючи, кому що дістанеться при розлученні. А дівчина сиділа у своїй кімнаті та гірко плакала. Вона не уявляла собі, як житиме далі, без тата.
– Татусю, а ти куди подінешся? — спитала вона, зайшовши на кухню і побачивши батька, що самотньо сидів за столом. — Де житимеш, чим займатимешся?
– Не хвилюйся, я не пропаду. — Чоловік скуйовдив коротку стрижку Карини. — Друг дитинства кличе до себе в іншу область. Він власник величезного заводу, йому конче потрібен надійний помічник, якому можна багато чого довірити.
Віктор зітхнув, сумно озирнувшись.
– Отак, доню, і буває. Живеш, сподіваєшся на людину, віриш їй. А вона… Раз і зрадить, наче нічого й не було.
Процес не зайняв багато часу. Усіх формальностей було дотримано, дівчина стала власником двокімнатної квартири. Щоправда, до її повноліття опікуном була Лариса.
Буквально за два дні після відходу батька в будинку Карини оселився новий мешканець. Він квапливо заніс у квартиру сумки з речами, і мало не з порога почав по-господарськи розпоряджатися, де що поставити.
– Так, а чи не жирно тобі буде два столи? — заявив він, нахабно, без стукоту зазирнувши до кімнати дівчини. – Один можеш і мені віддати. Бо комп’ютер поставити нікуди.
– На підлозі йому саме місце. — зухвало відповіла Карина. — Усі меблі в моїй кімнаті тато купив, нічого брати не дозволяю.
– Ну, ну подивимося. — посміхнувся Семен. — Коли захочеш їсти, прийдеш на кухню, а там у холодильнику — мої продукти.
– Холодильник, між іншим… — Почала говорити Карина, але чоловік не витримав, з тріском зачинив двері.
Було зрозуміло з першої хвилини, що добрих стосунків з вітчимом чекати не доведеться.
– Гей, куди ковбасу потягла? — Дорікав її шматком мамин мужик. — І масло поклади, жирно буде! Поки твій татко аліменти моїй Ларисці не переведе, сидітимеш на хлібі та воді.
І так було майже щодня. Одяг дівчини поступово перетворювався на лахміття. Щоб купити найдешевшу косметику, доводилося вимолювати у матері гроші. А та воліла витрачати все на себе.
– Татусю, татко, забери мене до себе! — плакала дівчина в телефонну трубку. — Благаю тебе. Я слухатимусь, робитиму все, що скажеш. Чи можна я до тебе приїду?
– Потерпи трохи, мала. Ще трохи, настане літо, і я повернуся за тобою. — намагався заспокоїти її батько. — Час швидко пролетить, не помітиш.
Чоловік відкрив для неї персональний банківський рахунок, щоб Карина могла купувати речі за допомогою пластикової картки.
Але так тривало недовго. Травнева неділя стала найстрашнішим днем у її житті.
– Карина? — У слухавці пролунав незнайомий чоловічий голос. — Це Федір, друг вашого тата.
– Чому ви дзвоните з його номера? — захвилювалась дівчина. – Що сталося?
– Розумієте, Карино… Тут така справа… Віктора більше немає… Загинув у автомобільній катастрофі. Мені дуже шкода.
Смартфон випав із рук дівчини. Вона ридала в голос, не розуміючи, як житиме далі.
– Що за виття? — у її кімнату невдоволено зазирнув Семен. – Можеш тихіше, кіно дивитися заважаєш.
– Тато загинув! — дивлячись у порожнечу, промовила вона.
– Так, погана новина. — Чухаючи пузо через майку, озвався вітчим. — Зайвий нахлібник на моїй шиї.
А наприкінці літа її мати народила братика. І життя Карини перетворилося на справжнє пекло.
– Посидь із дитиною, я на манікюр записана. – Вимагала Лариса. — Годувати не забудь.
– Гей, алло, зганяй у магазин. — Лаявся вітчим. — Сидиш цілими днями вдома, нічого не робиш.
А малюк заливався, як пароплавна сирена, не даючи відпочити ні вдень, ні вночі.
– Карино, ти взагалі уроки робиш? — Запитували вчителі на заняттях, коли настала осінь. — Таке відчуття, що підручники не помічаєш.
І то була правда. Вона, не встигнувши повернутися зі школи, відразу мала няньчитися з ненависною їй дитиною. Потім готувала їжу, бігала за продуктами, прибиралася.
– У мене тобі сюрприз. — Єхидно посміхаючись, якось сказала Лариса, зайшовши до неї. — Незабаром малюк житиме в тебе.
– Мамо, це чому? — розгублено спитала дівчина. — А у вас своя кімната.
– Незабаром у нас буде поповнення, ще одна дитина. Так що Гриша буде під твоєю опікою. — відрізала матір і зачинила двері.
Карина без сил опустилася на підлогу, уткнулася обличчям у долоні та беззвучно заридала.
З появою другого малюка її життя стало являти собою безбарвну низку сірих буднів.
– Карино, збігай за молоком. Памперси не забудь.
– Карино, поспішай на кухню, готуй поїсти. Не бачиш, тато з роботи прийшов. Для тебе, між іншим, гроші заробляю. — знущався Семен.
Насправді він постійно дорікав дівчині, не купуючи нічого.
Підрослий Гриша бешкетував, хапав і псував речі Карини, а коли вона його карала, то отримувала сварку від матері та вітчима.
Ледве Карина змогла закінчити десятий клас, а влітку їй трохи пощастило.
У майстерню з ремонту комп’ютерів, планшетів та смартфонів неподалік будинку набирали старшокласників для нескладної роботи. Власник обіцяв усьому навчити, аби було бажання.
Карина з радістю туди влаштувалася. Вона використовувала будь-яку нагоду, щоб тільки не знаходитися вдома.
– Я не дозволяю тобі! — кричала Лариса, дізнавшись про це. — Хто мені допомагатиме з дітьми?
– Та хай працює. — несподівано схвалив вітчим. — Хоч не годувати її.
Зраділа Карина намагалася щосили. Господар, помітивши кмітливу співробітницю. Коли видав першу зарплату, дівчина зі сльозами на очах побігла до кафе. Купила величезну порцію морозива та з’їла.
– Ех, татку, якби ти знав, як мені без тебе погано! — подумки розмовляла вона з батьком, стримуючи сльози. – Пам’ятаєш, ми ходили сюди постійно, поки ти був зі мною.
Керівник платив добре і регулярно, дівчина почала купувати модні речі. Зі старих запчастин, з дозволу власника зібрала собі пристойний смартфон.
– Так, подруго, я дивлюся, ти починаєш шикувати! — Якось за вечерею почав Семен. — Доведеться ділитися. Молодшому братові підгузки купити нема на що, а ти в манатках нових хизуєшся.
– Це твій син, ось і купуй йому що необхідно. — несподівано зухвало відповіла дівчина. – Я вам не рабиня. Хай мати працювати йде.
Вітчим довго кричав на неї виховуючи. А вона раптом зрозуміла, що чекає з нетерпінням, коли виповниться їй 18 років.
– І ви, мої дорогі родички, підете на вулицю! – Твердо вирішила вона для себе. — Ні секунди не затримаєтесь у моїй квартирі.
Коли для одинадцятикласниці Карини розпочався останній навчальний рік, стало особливо тяжко. Дівчина нізащо не хотіла кидати роботу. Приходила вечорами, абияк робила уроки та бігла до майстерні.
– Чи є хтось із добрих майстрів? — пролунав одного разу голос у рецепції. — Мені потрібний відповідальний виконавець.
– Я можу. — Карина вийшла із ремонтної зали.
Молодий чоловік недовірливо оглянув її з ніг до голови.
– Ось, подивіться, – і простяг дуже дорогий девайс.
Карина нещодавно пройшла навчання за цією моделлю, тому чудово знала про проблему.
– Залишайте, завтра буде готове.
Наступного дня власник, взявши смартфон, був вражений якістю ремонту.
– Знаєте, дівчино. – посміхнувся він. – Я вражений. Ось моя візитівка. Працюю у юридичній конторі. Якщо виникнуть проблеми, звертайтесь. Вирішимо. Іван немов передбачав подальший перебіг подій, залишаючи Карині свої контакти.
І місяця не минуло після того випадку, коли їй знадобилася допомога юриста.
Одного разу дівчина повернулася додому, і збиралася як зазвичай нашвидку повечеряти, щоб потім сховатися у своїй кімнаті. Але ці плани було порушено.
– Іди сюди, – без передмов покликала мати. – Сідай поруч, розмова є.
– Карино, ти вже доросла, все розумієш. — несподівано лагідно почав вітчим. – У мене на роботі неприємності. Скорочують, ось. Лариска також безробітна. Жити у місті складно та дорого. Ми порадилися і вирішили, що перебиратимемося до села.
Карина від радості аж підстрибнула на стільці, уявляючи, як ненависні родичі вантажать дрібнички у машину, а вона їм радісно махає ручкою. Але ні!
– Ми підрахували, що коли продати квартиру, — перебила співмешканця жінка, — то нам на багато чого вистачить. Будинок у селі візьмемо розкішний. Кожен матиме свою кімнату, господарство заведемо. Кури, гуси, вівці. Корову обов’язково візьмемо. Молоко питимемо щодня. Чудово, правда ж?
– Так, все класно. – кивнула дівчина. — Тільки до чого тут я? Мені й у місті жити подобається.
– Що ти дурепу вмикаєш! — обурився Семен. — Невже не ясно? Продаємо квартиру, перебираємось до села. Ми з твоєю матір’ю вже населений пункт обрали, навіть обрали будинок.
– Ну то й що?! — голосно й окремо сказала дівчина. — Це мене не стосується.
– Стривай, Карино, не гарячкуй. — запобігливо вимовила мати. — Ну, ти розумієш, гроші дуже потрібні. А їх нема. Точніше, є, якщо квартиру продати.
– Я. Не. Хочу. Продавати. Свою. Квартиру. — викарбувала кожне слово, підводячись, дівчина. — Розмова закінчена!
– Ти зовсім нахабніла! — обурено заволав Семен. — Про матір подумай, про братів. Я тебе скільки років годував, одягав…
– Ти нічого для мене не робив! – Дивлячись йому в очі, відповіла дівчина. Сказала, я нічого не продаватиму.
І повернувшись до матері, додала.
– Ти без моєї згоди нічого не вдієш.
Наступного дня вона зателефонувала новому знайомому, змалювала ситуацію. Той запросив її до кафе, щоб обговорити деталі.
– Дивись, Карино, ми зробимо так. – І розповів план майбутніх дій.
Дівчина з нетерпінням чекала на свій вісімнадцятий день народження. Що то були за дні? Краще й не згадувати!
Щодня скандали, сльози, докори, звинувачення в егоїзмі та невдячності… Додому йти не хотілося, але Карина йшла, щоразу, повторюючи про себе як мантру слова:
“Це моя квартира. Я тут господиня. Це вони в мене живуть, а не я в них!”
І ось він настав, її вісімнадцятий день народження. Карина повідомила Івана, що готова. Вийшла надвір, щоб не бачити своїх «улюблених» родичів. Незабаром прибув молодий чоловік у супроводі правоохоронців.
– Ось, мій клієнт. Її мати, брати та вітчим не хочуть добровільно виселятися із квартири, власником якої є Карина. Потрібна ваша допомога.
Поліціянти неквапливо зайшли до під’їзду, дівчина відчинила їм двері. Вона з насолодою дивилася, як верещала мати, плакали брати, намагався розпускати руки Семен.
“Господи, тату! Ти не уявляєш, нарешті збулася моя мрія. — шепотіла вона, дивлячись, як родичі збирають свої речі. — Ще трохи, і я більше ніколи не побачу цих людей. Скільки років я терпіла їх знущання. Тепер мій день!”
– Ти… — захлиналася в істериці Лариса. – Як ти можеш зі мною так вчинити! — Вони у чому винні? — Жінка вказала рукою на пацанів яки орали. — Це ж твої брати.
– Це твої сини від цього хама! Ось нехай він і забезпечує житлом своїх синів. — усміхнулася Карина. — Якби це були татові діти, тоді б інша справа. Забирайтеся геть із моєї квартири. Тепер я тут власниця, а ви мені більше ніхто.