– А які в тебе тут мають бути права? Ти купував цю квартиру? Ні! Ти тут робив ремонт? Теж ні! Ти хоч щось сюди купив? Я щось не пригадаю! Ти навіть не хочеш підтримувати чистоту!
– Зроби ласку, помий за собою тарілки, Ігорю! – Вкотре попросила Світлана свого хлопця, який оселився у неї пів року тому.
– Та гаразд! Не хочу зараз цим займатися! Потім трохи пізніше помию! – Він залишив брудний посуд на столі біля раковини й вже збирався покинути кухню.
– Ні! Не потім, а негайно! Знаю я вже твоїми «потім»! Дістав! Через тебе завжди накопичується брудний посуд!
– Але ж мені треба йти! Хлопці чекають…
– Де вони на тебе чекають? У онлайн-грі? Нічого страшного, якщо вони зачекають кілька хвилин!
– Світлано, помий сама! Навіщо ти постійно до мене чіпляєшся з цим? Мені не подобається робити так, як ти хочеш! Мені простіше увечері все перемити! А ти зі своїми дурними правилами та порядками…
– Що за правила?
– Та гаразд, вибач! Просто це вже занадто! Вдома взагалі неможливо розслабитись, нічого не можна! Ти постійно починаєш бурчати, то винеси сміття, то помий посуд, то почисть ванну з туалетом!
– Чи не можна хоч один день нормально відпочити без цього бурчання? – роздратовано спитав Ігор свою дівчину.
– Та відпочивай скільки хочеш! Але ж ми домовилися, що щосуботи разом прибираємося вдома!
– Та ненавиджу я ці суботи! Щосуботи! Це вихідний! Мій законний вихідний! Я хочу присвятити цей час своїм справам, а не прибирати разом з тобою!
– А цей твій посуд… – він показав на стіл, де на нього чекали тарілка, виделка та чашка. – Нехай стоїть, і я помию його, коли захочу! Або можеш сама взяти та помити! – Сказавши це, Ігор попрямував назад до комп’ютера.
Але Світлана не дозволила йому повернутися до гри із його віртуальними друзями, та наздогнала у передпокої.
– Якщо я митиму все сама і взагалі все робити тут одна, то навіщо ти мені тоді потрібен?
– Ми живемо разом!
– І що з того? – Здивувалася Світлана. – І що з того, що ми живемо разом? Це щось змінює, чи що?
– Ми живемо разом! Тепер це і мій дім! Так що просто припини виносити мені мозок і дай нормально жити, відпочивати, а не займатися будь-якою нісенітницею!
– До тебе я взагалі майже не прибирався, ні у батьків, ні коли винаймав квартиру! А тут ти зі своїми порядками! Ми повинні встановлювати правила разом, а не одноосібно!
– Стривай, Ігорю, з чого ти вирішив, що це тепер твій дім? Те, що я дозволила тобі пожити тут, не робить тебе господарем!
– Виходить, у мене тут немає жодних прав? – обурився він.
– А які в тебе тут мають бути права? Ти купував цю квартиру? Ні! Ти тут робив ремонт? Теж ні! Ти хоч щось сюди купив? Я щось не пригадаю! Ти навіть не хочеш підтримувати чистоту!
– Але ж я зараз плачу за квартиру!
– І що? Половину квартплати плачу я! Чи, може, тобі зробити оплату, як за орендоване житло? Тоді, за таких умов, ти ще й за мої послуги з прибирання платитимеш! – Заявила Світлана.
У відповідь він тільки злісно розсміявся, що навіть трохи налякало дівчину.
– Чого ти іржеш? – Не зрозуміла вона.
– А що, мені треба плакати? Платити тобі! Ага! Зараз! Хто ти мені така, щоб я ще тобі платив? Ми живемо разом, купуємо разом! Значить…
– Значить, і за порядком у квартирі маємо стежити разом! Не хочу жити у свинарнику через тебе!
– Тоді з’їжджай звідси кудись! – нахабно відповів їй Ігор.
– Я?! – не повірила своїм вухам Світлана. – Ти не надто знахабнів? Я сама купила цю квартиру! Батьки допомогли лише з першим внеском, і все!
– Сама робила ремонт майже два роки! Наймала робітників, коли не могла зробити щось сама! А ти прийшов на все готове і тепер кажеш, щоб я з’їжджала?!
– Та що за істерика? – знову глузливо запитав Ігор, ніби знущався зі своєї дівчини.
А Світлана, зазвичай спокійна та врівноважена, через посуд, який Ігор не хотів мити, просто лютувала.
Вона не хотіла лаятись, не хотіла кричати, завжди намагалася розв’язувати проблеми мирно. Але хіба це нормально, коли людина так нахабніє, перебуваючи не вдома? Та ще й не розуміє нормальних прохань.
– Я просто втомилася з тобою нормально розмовляти! Останні два місяці ти став нестерпним, Ігорю! Я не можу жити у цьому свинарнику, який ти постійно наводиш! – майже кричала вона.
– Ти їси чипси та сухарики, розкидаєш упаковки на комп’ютерному столі, і не прибираєш їх, поки вони вже не починають звідти валитися!
– Щось не подобається? Не треба було з’їжджатися! Я тебе не примушував жити разом! – Заперечив він.
– Ти мене не змушував? Та ти перші пів року наших стосунків тільки й робив, що просив мене зробити дублікат ключів, щоб ми почали жити разом! Казки мені розповідав про нормальну родину! Про те, щоб…
– А що ненормального у нашому житті? Дітей немає? Так пішли зробимо! Тільки далі розбиратися з ними сама будеш, я до підгузків не доторкнуся! – гидливо перервав він слова своєї дівчини.
– Свідоцтва про одруження не вистачає? То це теж не складно виправити! А в іншому, нічого б не змінилося! Чи ти собі нафантазувала щось райдужне? – посміхнувся він.
– Забирайся звідси! – тихо, але твердо сказала йому Світлана. – Збирай свої речі і йди туди, звідки приїхав!
– Ха! Яка розумна! – Ще сильніше засміявся Ігор.
– Уяви собі!
– Гаразд! Розбирайся зі своєю істерикою сама, а я пішов до хлопців! Потрібно ще пару рівнів зганяти, щоб…
– Мені все одно, що тобі треба, Ігорю! Збирай свої речі, я сказала! – Тепер Світлана перервала його.
– Розбігся! Тобі треба, ти й збирай свої речі! Командувати надумала! – гордо сказав він і пішов до комп’ютера, надів навушники, та припинив звертати увагу на те, що говорила Світлана.
На її крики та спокійні слова, хоча чудово все чув, лише посміювався у відповідь і потягував каву з кухля, днище якого залишило на стільниці брудний слід.
Тоді Світлана вирішила наслідувати пораду Ігоря. Вона пішла збирати його речі, щоб виставити зі своєї квартири, й забути про цього опудала, який не хоче нічого робити по дому і поважати її.
Раніше все було інакше, він намагався допомагати їй вдома, слухав її, прислухався.
Що ж відбувається з людьми згодом? Коли все перевертається з ніг на голову? І як цьому запобігти? Ці думки крутилися в голові у Світлани, поки вона ходила по квартирі й збирала речі свого колишнього хлопця, як вона й вирішила.
Але вона не врахувала думки Ігоря з цього приводу.
Поки він грав, вона витягла всі його речі з шафи в спальні на підлогу, та запхала їх у ті сумки, з якими він переїхав до неї.
Потім вона пішла на кухню, щоб дістати його посуд: келихи для пінного, набір для коктейлів, пару тарілок, ложок та чашок. Все.
У нього навіть чайника не було, виявилося, що він користувався на орендованій квартирі тим, що залишили минулі мешканці.
Зібравши все це, залишалося тільки вигребти з ванної його парфуми, та предмети особистої гігієни. Але це зайняло хвилину, тому що він користувався одним шампунем для всього, бритвою, яку Свєта йому подарувала, та рушниками.
Коли Світлана несла з ванни речі в Ігоря сумку, він помітив це…
– Що ти там робиш, Світлано? Куди ти це понесла? – не зрозумів Ігор, побачивши в руках свої речі.
– Куди треба! – багатозначно відповіла вона.
– У сенсі? Що ти взагалі робиш? – Знявши навушники, він пішов з’ясовувати.
– Те, про що я тебе просила! – відповіла дівчина. – Але ж ти в нас такий важливий і зайнятий! Тобі не подобається прибиратися! Ти не вмієш мити посуд! Ось і йди туди, де у людей такі самі принципи, як у тебе!
– Ти серйозно? Ти виганяєш мене з дому? – все ще не розуміючи того, що відбувається, посміхнувся Ігор. – Ти хоч розумієш…
– Я більше не хочу нічого розуміти! Ти мені більше не потрібний! Хочеш відпочивати, та жити у бруді? Іди до своїх друзів-ігроманів! Тут ти більше не потрібний! Все! – Відрізала Світлана.
– Ось як?! А ти не знахабніла? Я допомагав тобі платити за квартиру, купувати їжу, а ти…
– Ти сам все це і з’їдав, Ігорю! Не треба виставляти мене винною! Не прокотить!
– Ти стала мені гидка, коли почала таке витворяти! – Вказуючи на сумки з речами, сказав він.
– Хай так! Мені це нецікаво, якщо ти не хочеш сприймати мої слова та прохання! Ти вирішив, що ти тут господар?
– А хіба ні? – розлютився Ігор. – Хіба я тут не господар? Я ж чоловік! Я ж…
– Ти тут ніхто, Ігорю! І завжди був ніким, просто уявив себе пупом землі! А мені це не потрібне!
– Ти хочеш, щоб я пішов?
– Ти просто екстрасенс! – Тепер Світлана посміхнулася.
– Пішла ти!
– Я піду! А ось ти більше не знайдеш собі таку дівчину зі своїми закидами! І тобі доведеться шукати квартиру, платити втридорога за оренду!
– Заткнися! – закричав Ігор.
– В ціль потрапила? – Знову посміхнулася вона.
– Та пішла ти зі своєю ціллю!
– Все, годі з мене! Забирай свої речі й забирайся геть! Не хочу більше бачити, як ти загиджуєш мою квартиру! – Світлана підкреслила кожне слово, даючи зрозуміти Ігорю його нікчемність в її очах.
Але Ігор промовчав, вирішивши раптом зіграти у гордість, якої раніше не виявляв. До цього моменту він мав лише нахабство і трохи награної чарівності на старті стосунків, щоб підкорити серце гарної дівчини з квартирою. Але запалу вистачило ненадовго.
– От і чудово! – Сказала Світлана, коли Ігор підхопив сумки, та попрямував до виходу. – Комп’ютер не забудь! І ключі від моєї квартири залиш!
– Ключі та комп’ютер назавжди залишаться зі мною! – самовпевнено заявив він.
– Як знаєш! – легковажно відповіла дівчина. – Втомилася переживати через дрібниці! Ти, до речі, одна із них!
Ігор кинув на Світу злий погляд, одягнувся, взувся і грюкнув дверима.
Він не з’являвся до вечора, доки не повернувся за комп’ютером. А Світлана, не втримавшись, поки Ігор відвозив речі, зайшла в його гру і розпродала всі цінні предмети, щоб провчити його.
Коли Ігор повернувся по комп’ютер, він нічого не помітив. Швидко вимкнув гру, відключив комп’ютер і дбайливо запакував його, ніби це була найдорожча річ у світі.
Світлані стало прикро, адже вона стільки для нього робила, а він ніколи не ставився до неї з такою турботою.
Тільки після остаточного переїзду, коли Світлана змінила замки, оскільки Ігор не повернув ключі, до нього дійшло, що він втратив.
Другу, до якого він переїхав, було на нього начхати. Там ніколи не було свіжої їжі, тільки напівфабрикати, які неможливо було їсти.
У ванній та туалеті панував бруд, не те що у Свєти. Там не було… нічого, що нагадувало б затишок, до якого він так звик!
Але жалкувати було пізно. Ігор сам вирішив, що надто гордий і важливий, щоб допомагати своїй дівчині, щоб хоч іноді виконувати її прохання, навіть із цим чортовим посудом…
Він намагався повернутися до колишньої, нагадував про себе, але було вже надто пізно. Він втратив те, що треба було цінувати, і в цьому була тільки його провина. Не дарма кажуть, те що маємо, не цінуємо, втративши – плачемо…
Чи слушно вчинила Світлана, позбавившись від такого баласту? Як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях. Якщо сподобалося, поділіться з друзями.