– Ну і котись звідси, я тебе взагалі ніколи не любив! – Крикнув Микола услід молодій дружині, яка виходила із квартири з маленькою дитиною
– Ну і котись звідси, я тебе взагалі ніколи не любив! – крикнув Микола услід молодій дружині, яка виходила із квартири з маленькою дитиною.
– Нарешті тобі вистачило сміливості зізнатися в цьому. Хоча… я й сама це чудово розуміла, міг би й не казати, – відповіла жінка.
Уляна подивилася на чоловіка, який, розвалившись, сидів у кріслі й тримав у руці пляшку. У цей момент вона чітко усвідомила, який правильний вчинок робить зараз.
Якщо в неї й залишалися хоч невеликі сумніви, то в цей момент вони безвісти зникли. Вона подивилася на маленького синочка, посміхнулася йому і впевнено попрямувала у бік вхідних дверей.
У той момент Уляна ще не знала, куди її приведуть ці самі двері. Не можна сказати, що життя Уляни після того, як вона пішла від чоловіка, було особливо щасливим.
Орендовані квартири, нескінченні підробітки, маленький син на руках і допомоги чекати ні звідки. Мати у неї покійна, батька вона бачила лише в дитинстві, і про його місцеперебування нічого не знала.
Так, власне, й знати не хотіла. Уляна міркувала так:
– Якби було бажання, то знайшов би спосіб зустрітися з дочкою, а якщо не спілкувався, значить не хотів.
Але історія не про нього, а про саму Уляну.
…З Миколою вони познайомились на дискотеці. Видний хлопець, добре одягнений, говорив компліменти.
Хіба що трохи зарозумілий. Але тоді Уля не звернула на цю особливість уваги й, як з’ясувалося пізніше, даремно.
Микола виховувався без батька. Але в нього няньок було достатньо – бабуся, мама, тітка. Все крутилося тільки навколо нього, та для нього.
Так завжди було: дитинство, юність, молодість. Коли він одружився з Уляною і привів її у квартиру, нічого особливо не змінилося. Всі так і крутилися довкола нього, а він цим насолоджувався.
Сімейне життя розладналося дуже швидко. Чому? Та тому, що Уляна не захотіла ставати йому черговою нянькою. Жили вони рік до появи дитини, та два роки після. А потім вона не витримала, зібрала речі, та пішла.
З моменту останньої зустрічі Уляни та Миколи в день розлучення минуло двадцять років. Синок Сава вже встиг вирости, здобував вищу освіту.
Батько спілкування із сином ніколи не шукав і долею його не цікавився, але Уляна й не наполягала. Сина виховала сама.
Одного ранку Уляна, як завжди, йшла на роботу. Настрій був не найкращий. Літо скінчилося. Навіть оксамитовий сезон вже остаточно поступився своїми правами осені, а вона потроху почала передавати їх зимі.
Про це свідчив перший сніг, що випав зранку. Він не поспішав танути, й рипів під її чобітками.
Вона йшла повільно, не поспішаючи. Це раніше жінка бігала з роботи на роботу, а тепер життя її упорядкувалося, все стало на свої місця.
Син не лише навчався, а й підробляти встигав. Та й Уляна давно стала начальницею відділу, та отримувала непогану зарплату.
– Наташа, куди так поспішаєш, рано ще. – Вона помітила молоду підлеглу і вирішила гукнути її.
– Ой, Уляно Анатоліївно, привіт, – дівчина крадькома привіталася і трохи відвела погляд убік.
Уляна помітила, що вона витирає сльози з обличчя, а під оком видніється синя пляма, старанно замазана недорогим тональним кремом.
– Наташа, що, знову?! Ну що ж ти так не любиш себе і продовжуєш жити з ним?
– Уляно Анатоліївно, не знаю я… – дівчина розплакалася, бо приховувати сльози вже було в принципі безглуздо, начальниця і так усе зрозуміла.
Уляна подивилася на підлеглу і згадала себе. Адже колись вона була в такому ж стані.
– Наташ, он подивися на лаву, – раптом сказала Уляна і вказала рукою в бік лавки, добротно припорошеної снігом.
– Куди? – не зрозуміла дівчина і почала озиратися на всі боки, геть-чисто забувши й про свої сльози, і про свій синець.
– Ну ось подивися. Сидять горобці, насупилися, холодно їм. І для них зараз настає не найкращий час. Влітку їм тепло, та й поїсти можна знайти.
– Ну і що? – Не зрозуміла дівчина.
– Ось мине три-чотири місяці й настане весна, і знову вони радісно літатимуть, щебетатимуть і радітимуть сонцю, – продовжила Уляна.
– Так. – Погодилася Наталка.
– Ну так само й у твоєму житті все обов’язково буде добре. Тільки треба пережити поганий час. Але й просто сидіти не можна. Тобі необхідно взяти себе в руки, потрібно дуже захотіти змін. Потрібно знайти сили, розумієш?
Наталка уважно подивилася на свою начальницю, а потім сказала:
– Ну, це ви. Ви якась – сильна, доглянута і красива. А я…
– Та ти що! Ти така гарна та розумна, це видно. Ти зможеш почати жити зовсім інакше. Тільки треба захотіти, та не боятися.
Наталя знову уважно подивилася на начальницю.
– Вчинімо так: зараз підемо на роботу, а надвечір ще подумаємо, що б нам зробити у твоїй ситуації.
– Ходімо…
Робочий день швидко пролетів. Увечері Уляна підійшла до Наташі.
– Ну, як ти?
– Та, так… Якщо чесно, то навіть йти додому не хочу.
– Ну і не ходи. Забирай доньку з садка і ходімо до мене. У мене переночуєте. А там далі буде видно. Все-таки ранок вечора мудріший.
– Ні, це не дуже зручно. Як ми…
– Та кинь! Ходімо в дитячий садок за твоєю Катериною, а потім до мене. Я пиріг учора з полуницею спекла, чай питимемо.
– Синові я на кухні розкладачку поставлю, а ви сьогодні в його кімнаті переночуєте. У нього диван розкладається.
І Наталка погодилася. Це був перший у її житті спокійний вечір. Уляні навіть здалося, що Наталка стала не такою незграбною, як завжди.
А наступного ранку Уляна допомогла дівчині винайняти квартиру і переїхати. І у Наташі, як колись у неї самої, почалося нове життя.
Через три місяці Наталя попросила Уляну Анатоліївну посидіти з донькою, бо було призначене судове засідання з приводу розлучення.
Наташу та її чоловіка розвели. Йому призначили аліменти. Дівчина була дуже рада змінам, що відбуваються. Нарешті жахливий період, який тривав у її житті останні кілька років, закінчився.
У п’ятницю на роботі Наташа підійшла до Уляни:
– Уляно Анатоліївно, а приходьте до нас у суботу чай пити. Ми вже ялинку прикрасили.
– Добре, прийду.
Наступного дня Уляна, як і обіцяла, вирушила у гості до своєї підлеглої. Дорогою заскочила до крамниці, щоб купити упаковку печива до чаю, та шоколадку для маленької Каті.
– Уляно Анатоліївно, я вам така вдячна. Ви мені буквально врятували життя, – подякувала Наталка своїй начальниці.
– Ну що ти, Наталю, це не я тобі життя врятувала, а ти сама захотіла змін, ось вони й настали. Адже я теж колись була такою ж, як ти.
Уляна розповіла Наталці свою історію. Дівчина уважно слухала розповідь про непросту долю начальниці. Її життя здавалося їй просто неймовірним.
На роботі вони дивилися на доглянуту і задоволену Уляну Анатоліївну, і завжди думали – як їй пощастило в житті, навіть переживати нема про що.
Виявилося, що за її красою та благородством ховається величезний біль, який їй довелося пережити.
Уляна показала дівчині фотоальбом. Навіть маленька Катя на якийсь час залишила своїх ляльок і почала розглядати цікаві фотографії, разом із дорослими.
Уляна розповідала, де вони відпочивали з сином, куди їздили, багато всяких цікавих історій. А Наталя з донькою уважно слухали.
– Ну, а заміж ви більше так і не виходили? – спитала Наталка свою начальницю, а потім трохи зніяковіла через свою нескромність.
– Ні, Наталко. У мене якось не надто з чоловіками склалося. Але ти, я впевнена, ще зустрінеш своє справжнє жіноче щастя!
– Дякую вам величезне. Я вам також бажаю, щоб ви зустріли своє справжнє жіноче щастя. – Сказала Наталка й обійняла начальницю.
Прощалися вони душевно. Маленька Катя вибігла до передпокою.
– Тітко Уляно, а ви прийдете до нас ще?
– Ну, звичайно, прийду. Як запросите, так одразу й прийду! – сказала Уляна, обійнявши маленьку дівчинку.
– До побачення.
– До побачення, до понеділка, – відповіла Уляна і вийшла в під’їзд.
На вулиці почалася справжня передноворічна хуртовина. Уляна йшла по засніженому тротуару повз красиво прикрашені новорічні вітрини.
– Жінка, зачекайте, заждіть! – За спиною почувся незнайомий чоловічий голос.
Уляна спочатку навіть не обернулася, бо була впевнена, що звуть не її, а когось іншого.
– Жінка, зачекайте! — прокричав той самий голос.
Уляна зупинилася й обернулася. Її наздоганяв якийсь незнайомий чоловік середнього віку.
– Що ж ви від мене так старанно тікаєте? – відхилившись, сказав він.
– А що ви хотіли? – спитала Уляна.
– Та ось, ви рукавички впустили. Я помітив, коли виходив із крамниці. – Незнайомець простяг їй рукавички.
– Ой, правда. Дякую вам величезне!
– Я Едуард! – вигукнув незнайомець.
– А я Уляна! – відповіла вона в тон.
– Ой, яке у вас незвичне ім’я! А давайте я вас підвезу?
– Ні, мені недалеко тут.
– Ну, не відмовляйтеся. Така хуртовина…
– Ну, добре.
Едуард виявився приємним у спілкуванні. Вони їхали й мило розмовляли. Машина зупинилася перед пішохідним переходом, щоб пропустити чоловіка.
Дорогу переходив худий високий чоловік. Він був явно не тверезий. Мутним поглядом він глянув на автомобіль і світло фар осяяло його обличчя.
Уляна, мимоволі здригнувшись, ледве впізнала в ньому свого колишнього чоловіка. Він відвернувся і пішов далі. Автомобіль рушив з місця.
– Уляно, а де ви зустрічатимете Новий Рік? – спитав Едуард.
– Я ще не вирішила, – відповіла жінка.
– А може, зустрінемо цей Новий Рік разом. Запрошую вас в ресторан, та обіцяю, що буде весело.
Уляна посміхнулася.
– Погоджуйтесь. Я не підведу.
– Погоджуюся. Чому б і ні? – посміхнувшись, відповіла Уляна.
А чому вона мала відмовлятися?! Вона заслужила своє щастя. І хто знає, а раптом напередодні Нового Року вона нарешті зустріне своє кохання і, ненавмисне знайомство стане доленосним. Хто знає…
А ви що скажете з цього приводу?