Допомагати близьким – свята справа. Але якщо вони потім сідають тобі на шию і намагаються звісити ноги, час їх спускати на землю.

– Та ви взагалі розумієте, хто тут головний? – Андрій кричав так, що я ледь не впустила чашку з чаєм.

– Андрію, ти чого розлютився? – спокійно запитала я, дивлячись на нього поверх окулярів.

– А того, Ніно Василівно! Ви мені півроку мізки пудрили, що я вам винен! Досить! Тепер ви будете робити так, як я скажу!

Я аж поперхнулася. Це що, мій зять, якого я витягла з бруду, тепер збирається мені вказувати? Серйозно?

Дивлюся на нього – червоний, руки в боки упер. Теж мені, король логістики вишукався!

Ну, думаю, час завісу опускати, а то він, схоже, забув, хто його на ноги поставив.

Коли Андрій тільки з’явився в нашій родині, він був як бездомне кошеня. Худий, безробітний, у драній куртці – його вигнали з заводу за те, що він посварився з начальником. А моя Оленка закохалася в нього по вуха. “Мамо, він перспективний, просто йому потрібен шанс!” – тараторила вона, поки я чистила картоплю.

Ну думаю, гаразд, заради доньки допоможу. Щоб їй не довелося з цим обшарпанцем поневірятися по знімних кутках.

Я тоді ще у відділі кадрів на заводі працювала – стаж двадцять років, зв’язки напрацьовані. Подзвонила Петровичу, замовила слівце, і ось Андрій уже в логістиці сидить. Зарплата – тридцять тисяч, соцпакет, премії раз на квартал.

“Працюй, синку, – сказала я йому, – не підведи”. Він мало не в ноги кланявся: “Ніно Василівно, століття не забуду!” Ну, думаю, може, й справді щось путнє вийде.

Потім вони з Оленкою одружилися. Весілля я їм оплатила – не шикарне, але пристойне. Стіл ломився від частувань, гості були задоволені, навіть тітка Галя із сусіднього під’їзду тричі піднімала тост.

А через рік з’явився на світ Сашко, мій онук. Тут я взагалі розщедрилася – віддала половину своїх заощаджень, на початковий внесок за іпотекою.

“Живіть нормально,- кажу, – щоб дитина росла у своїй кімнаті”. Оленка плакала від щастя, Андрій знову клявся, що все поверне. Я тільки рукою махнула – мовляв, живіть, мені ваші гроші не потрібні.

Перший час усе було як у казці. Андрій працював, Оленка сиділа з малюком, я приїжджала з пирогами. Але потім зять почав важничати. Спочатку по дрібницях – то тон у нього командний став, то зауваження мені робив:

“Ніно Василівно, ви б Сашкові поменше цукерок давали, він і так вередливий”. Я мовчала, думала – гаразд, молодий батько, нерви. Але далі – більше.

– Ніно Василівно, ви б квартиру нам побільше допомогли взяти! – заявив він якось за вечерею, виделкою в тарілці колупаючи.

– Це як це “побільше”? – здивувалася я. – У вас двокімнатна, тільки шпалери поклеїли!

– Та тісно нам! – бурчить він. – Сашку своя кімната потрібна, та й нам з Оленою простір не завадить. Ви ж можете, у вас зв’язки!

Я тоді промовчала. Але в голові засіла думка: чи не занадто багато він на себе бере? Я знайшла йому роботу, допомогла з житлом, а він тепер вимагає, ніби я йому прислуга.

Оленка, звісно, заступилася за чоловіка: “Мамо, він просто про сім’ю думає!” Ну, думаю, подивимося, як він “думає.

А через кілька місяців він зовсім знахабнів. Приїжджаю до них, а він мені з порога:
– Ніно Василівно, ви б Сашка в садок краще влаштували. Цей – не те. Я тепер начальник відділу, мені статус треба підтримувати!

– Андрію, ти взагалі при своєму розумі? – не витримала я. – Я тобі що, чарівна фея?

– Ну а хто, якщо не ви? – нахабно так відповідає. – Ви ж завжди казали, що заради сім’ї все зробите!

Тут у мене терпець увірвався. Що, я тепер усе життя маю в нього під ногами бігати? Але я вирішила – нехай сам себе проявить. І він проявив, та так, що я ледь із табуретки не звалилася.

Усе розкрилося випадково. Приїжджаю до них у суботу, а Оленка якась смикана, очі бігають. “Мамо, – каже, – у нас з іпотекою проблеми”.

– Які проблеми? – запитую. – Ви ж платите вчасно!

– Та ось, – мнеться вона, – Андрій сказав, що банк помилився, платежі не проходять.

Я відразу насторожилася. Таких “помилок” просто так не буває. Дістаю телефон, телефоную своїй Тані з Банку. І тут мені повідомляють: три місяці платежі не надходять! Борг із відсотками, скоро нагрянуть колектори.

– Олено, – кажу, – де гроші? Ви ж з Андрієм відкладали на це!

– Він сказав, що все під контролем, – мало не плаче донька.

Тут ввалюється Андрій. Бачить, що я з телефоном, і відразу в крик:

– Ніно Василівно, ви чого в наші справи лізете? Це моя сім’я, я сам розберуся!

– Розберешся? – усміхаюся я. – А чому тоді банк уже листи шле? Де гроші, Андрію?

І тут Оленка видає:
– Мамо, він їх на машину витратив! Сказав, що це потрібно для роботи, а іпотеку потім закриємо!

Я мало чаєм не подавилася. Машина? Яка машина? У них на подвір’ї стара іржавіє, на ній Оленка Сашка в садок возить. А він, виявляється, собі “Рено Логан” новенький узяв – у салоні, в кредит! Поки іпотека висить!

Він що, зовсім мізки розгубив?
– Ти взагалі розумієш, що накоїв? – запитую я, ледве стримуючись.

– Ніно Василівно, не ваша справа! – огризається він. – Я для сім’ї намагаюся, а ви мені тільки палиці в колеса вставляєте!

– Для сім’ї? – перепитую.- Ти Оленку з дитиною на вулицю вигнати хочеш, а мені тут про сім’ю заливаєш?

Він засопів, а потім видав:
– Це ви жадібна! Я ж ваш зять! Ви повинні мені допомагати! Без мене Оленка досі б у гуртожитку жила!

Тут у мене всередині все закипіло. Він що, тицяє мені в обличчя тим, що я йому зобов’язана? Я, яка підняла його з нуля? Командуй у себе в казино, герой! Але я вирішила – досить слів, час діяти.

Увечері зателефонувала Тані з банку, дізналася точну суму боргу. Потім зв’язалася з Петровичем із заводу. “Петровичу, – кажу, – що в нас з Андрієм?” За годину в мене була вся картина: зять не тільки машину взяв, а й премії свої – майже п’ятдесят тисяч – в онлайн-казино спустив.

Ставки робив, “інвестував”, називається! Усе як у дешевому серіалі.

Наступного дня я приїхала до них знову. Андрій сидить, п’є каву як ні в чому не бувало.

– Ніно Василівно, ви знову? – бурчить він.

– Ага, знову, – усміхаюся я. – Андрію, давай поговоримо. Ти ж тепер головний, як ти сказав?

– Ну, головний, – киває він, не чуючи підступу.

– Чудово. Тоді ось тобі мій наказ: до кінця тижня закриєш борг за іпотекою.

– Чого? – він аж чашку впустив. – Ви з глузду з’їхали? Звідки в мене такі гроші?

– А це твої проблеми, – кажу. – Ти ж у нас самостійний. Або мені Оленці розповісти, як ти зарплату спускав?

Він зблід, схопився і почав кричати:
– Це брехня! Я нічого не спускав! Ви все вигадали!

– Вигадала? – усміхаюся я. – А смс від казино на твоєму телефоні я теж підробила?
Тут він замовк. А я додала:

– І Петровичу зателефоную. Він давно на тебе зуб точить, а тут такий привід – премії красти.
Андрій знітився, почав мямлити: “Я знайду гроші, дайте час!” А я стою, дивлюся на нього і думаю: скільки ж сил я витратила на цього дурня?

Усе життя старалася заради сім’ї, а він вирішив, що може мною зневажати? Ну вже ні.
Через два дні він продав свій “Рено”. Я сама поїхала з ним у салон, стояла поруч, поки він підписував папери. Наостанок кинула:

– Наступного разу, Андрію, думай, кому хвіст задираєш.

Борг за іпотекою закрили, Оленка зітхнула з полегшенням. Я їй потім усе розповіла, вона поплакала, але чоловіка пробачила – заради Сашка.

Андрій тепер при мені мовчить, як миша. Навіть “вітаю” ледве видавлює. А я думаю – правильно, нехай знає своє місце.

Допомагати близьким – свята справа. Але якщо вони потім сідають тобі на шию і намагаються звісити ноги, час їх спускати на землю.

Я витягла Андрія з ями, а він вирішив мною командувати? Ну вже ні. Тепер він тричі подумає, перш ніж слово поперек мені сказати.