– Ну, я вважаю, що ти за матір’ю доглядатимеш? – недбало поцікавився Микита. – Ти ж мамин улюбленець, от і повертай тепер борги! – Заявила сестра, і вийшла з кімнати
– З чого ти взяв? – примружилася Олена.
– З того, що у мене багато справ! Я не можу просто так взяти, та все кинути!
– Керівництво мене не зрозуміє, і прощавай премія! А знаєш, яка в мене премія? Тобі й не снилося.
У мене вся кар’єра може впасти!
– А в мене теж робота, чоловік і дитина маленька. І взагалі, ти – мамин улюбленець, от і повертай тепер борги!
Олена ненавиділа свою матір. Ні, спочатку вона її любила, все дитинство намагалася домогтися взаємності, всіляко догоджала, але ці спроби просто ігнорували.
Адже в неї був синок Микитка, сонце в віконці, зоря на небі. А він крутив матір’ю, як хотів, і старшу сестру не забував накручувати.
– Та тебе взагалі ніхто не хотів! Ти випадково вийшла! Якби не тато, тебе взагалі не було б! – нагадував Микита за кожної сварки.
– А ти – мерзенний хлопчисько! Мамчин синочок! – Не залишалася в боргу Олена.
У результаті все закінчувалося однаково: брат біг скаржитися матері, а вона в черговий раз вичитувала і карала дочку.
– Ти старша, повинна бути терпимою! – повчально говорила Галина Миколаївна. – Не можна ображати молодшого брата.
– Поки ти це не зрозумієш, гулятимеш на вулиці лише двічі на тиждень.
– Ти завжди його захищаєш, а як же я? Тобі все одно, що я відчуваю, коли ти за нього заступаєшся? Ти завжди на його боці! – Заперечувала Олена, але її ніхто не слухав.
Поки був живий батько, він заступався за дочку – дуже її любив. Відбувалося це нечасто, оскільки Дмитро Сергійович багато часу проводив у відрядженнях, заробляючи на заможне життя для всієї родини.
Але коли Олені було двадцять два роки, батька не стало. Він залишив по собі гідну спадщину у вигляді великого будинку у передмісті, та солідного банківського рахунку.
Ось тільки оформлено це все було на матір.
– Про що ти кажеш? – здивовано підвела брови Галина Миколаївна, коли через пів року Олена заїкнулася про те, що непогано було б спадок поділити. – Твій батько хоч тут виявив розсудливість, і всім тепер я володію одноосібно.
– Мамо, ти ж знаєш, що я заміж зібралася за Антона, а жити нам нема де. Ми могли б продати будинок, і купити кожному окреме житло.
– Тато не допустив би, щоб я залишилася на вулиці, – Олена зробила спробу достукатися до матері.
– Припустимо, будинок ми й так продамо. Микита навчатиметься в університеті, й з передмістя йому далеко добиратися.
– І хлопчику потрібна машина – не стане ж він їздити на навчання на тролейбусі. Крім того, навчання платне, та й жити йому на щось треба.
– Справді? А мені нічого не потрібно?
А Микита у підсумку вирішив, що хоче вчитися у великому місті, і саме там йому потрібна квартира та машина статусом вище.
Мати, хоч і поплакала трохи, але все ж таки дозволила синочку поїхати.
Будинок довелося продати – дуже дорого було його обслуговувати, та й житло в обласному центрі коштувало дорожче, ніж у їхньому місті.
З панського плеча Галина Миколаївна подарувала дочці та зятю на весілля суму, якої їм вистачило на перший внесок з іпотеки.
– Вибач, Олено, більше нічим допомогти не можу. Микиті більше гроші потрібні, бо він навчається, – заявила мати.
Начебто Олена ніколи не вчилася й одночасно не підробляла!
– Та хай подавляться вони цими грішми!
Вона припинила дзвонити матері, але та сама регулярно це робила.
– Микита чудово вчиться! Він лише на третьому курсі, а його вже помітили у великій компанії! – хвалилася Галина Миколаївна.
– Це в якій же? – допитувалася Олена.
Сама вона не спілкувалася із братом взагалі.
– Ой, я забула назву, але це дуже серйозна фірма!
Потім, за словами матері, Микиту взяли на роботу в цю компанію, і він там крокував кар’єрними сходами прямо семимильними кроками. Щоправда, не забував брати у матері гроші.
І так, одного разу синок запросив маму в гості, й розважав цілих три дні, показуючи місцеві визначні пам’ятки, та ресторани.
Про все це Галина Миколаївна розповідала всім, хто її слухав. Олена слухала на пів вуха.
По-перше, вона не особливо вірила в успіхи брата, а по-друге, у них з Антоном з’явилася дитина, і клопоту побільшало.
Онука бабуся, до речі, бачила лише один раз, бо він її особливо не цікавив. От з’являться діти у Микити – тоді так, вона готова стати зразковою бабусею.
Невідомо, скільки б це тривало, але якось Галина Миколаївна зіткнулася на вулиці з колишньою помічницею по господарству.
Тетяна Леонидівна жила в тому самому селищі, де мешкала родина Олени, і працювала у них двічі на тиждень.
З моменту продажу будинку – років сім тому – жінки не бачилися.
– Ой, Таня! – зраділа зустрічі Галина Миколаївна, здивувавши хатню робітницю – ніколи вони раніше не дружили! – Як я рада тебе бачити?
– Як ви там мешкаєте? – вона запитувала, але відповіді її не цікавили.
Їй же треба розповісти про свого коханого Микиту.
І тут Тетяна Леонідівна здивувалася ще більше:
– Зачекайте – зачекайте! Ви зараз про свого сина розповідаєте? – перервала вона хвалебні оди знайомої.
– Ну, звичайно! У мене один син!
– Тоді щось не складається.
– Що саме?
– Ваш син із моїм сином Валерою у крамниці електроніки працює. Ну як працює – більше прохолоджується.
– Валерка замучився перед начальством його відмазувати. То проспить ваш син, то прогуляє…
– Тетяно, ти щось плутаєш.
– Нічого я не плутаю! Два роки вони разом квартиру винаймають. Син мій, правда, вже й не радий, що з вашим зв’язався.
– Каже, лінивий він, мамо, хитро вироблений.
– Якби ви гроші йому не давали, то вже давно б у якийсь кримінал уплутався. А може, й уплутався вже.
– Та ні, Микита університет закінчив, працює в… – Галина Миколаївна під зловтішним поглядом Тетяни Леонидівни обірвала свою промову на півслові.
А потім схопилася за серце. Швидка приїхала швидко, лікарі спрацювали професійно, бо інакше для Галини Миколаївни цей напад міг стати останнім в житті.
Тетяна Леонидівна не покинула її одну, і зателефонувала дітям.
Микита пообіцяв приїхати наступного дня, тоді з’явилася Олена.
– Ну, я вважаю, що ти за матір’ю доглядатимеш? – недбало поцікавився Микита, коли лікар повідомив, що життю матері нічого не загрожує, але їй треба допомогти відновитися.
– З чого ти взяв? – примружилася Олена.
– З того, що в мене багато справ! Я не можу просто так взяти, та все кинути! Керівництво мене не зрозуміє, і прощай премія!
– А знаєш, яка в мене премія? Тобі й не снилося. У мене вся кар’єра може впасти!
– А в мене робота, чоловік і дитина маленька. І взагалі, ти – мамин улюбленець, от і повертай тепер борги!
Мені вона навіть на хороший пологовий будинок грошей не дала! Внуку брязкальце жодне не купила! Все тобі!
Захоплені суперечкою вони не помітили, як підійшла Тетяна Леонидівна, якій стало шкода колишню роботодавицю, і вона приїхала її відвідати.
– Ну, ну, Микитко, це яка кар’єра там у тебе? – спитала вона.
Микита замовк на півслові.
– Добрий день! А ваш синок не вміє язика за зубами тримати? – зло відповів він. – Загалом, розбирайтеся тут самі, – кинув він сестрі, й поспішно відступив.
– А тобі не соромно, Олено? Мати тебе виховала.
– Ви не лізьте, куди вам не треба! – Тепер уже розлютилася Олена. – Ви нічого не знаєте про нашу родину!
– Та що я тут виправдовуюсь! – Вона махнула рукою, і теж пішла.
Тетяна Леонидівна подивилася їй услід.
– Ну і дітки!
Діти до матері більше не прийшли. З лікарні її забирала Тетяна Леонидівна. Вона ж запропонувала їй у помічниці свою дочку Ксюшу.
– Дівчина вона в мене господарська! Тільки з чоловіками їй не щастить!
– Ось привела від когось Матвія, і навіть не зізнається хто батько! А жити на щось треба. Надішлю її до вас?
– Пришли… – Галині Миколаївні, яка ослабла від хвороби та потрясіння, було все одно на Ксюшу, але допомога їй справді була потрібна.
Діти ж допомагати їй явно не збиралися.
– Тільки ніяких немовлят у моїй хаті!
– Звичайно, звичайно! – зраділа Тетяна Леонидівна.
Вона не уточнювала, що її онуку вже два роки.
Ксюша цілими днями перебувала у Галини Миколаївни – готувала, прибирала, прала, купала хвору. І все з усмішкою, з примовками.
Це, до речі, найбільше дратувало Галину Миколаївну – чого веселиться, доглядаючи чужу жінку?!
Але через пару місяців вона вже й не уявляла собі життя без Ксюші.
А діти, її власні діти…
Олена зателефонувала один раз, поцікавилася здоров’ям і, почувши у відповідь «нормально», попрощалася.
Микита ж дзвонив двічі, й обидва рази після чергового питання про здоров’я, просив грошей.
Тут уже Галина Миколаївна прощалася, залишивши прохання без відповіді. Мабуть, сина свого вона зовсім не знала. Більше дзвінків не було.
А через пів року Тетяна, яка регулярно відвідувала кинуту дітьми матір, ховаючи очі розповіла, що Микита попався на злодійстві.
– Він і мого сина агітував, але той відмовився в цьому брати участь, – розповіла вона. – Що ж тепер робити, Галю?
– Нічого не робити, – похмуро відповіла та, хоч серце її знову дало збій, але тут допомогли вчасно подані Ксюшею ліки.
А за тиждень зателефонував улюблений синок, який якось роздобув у ізоляторі телефон.
– Мамо, допоможи, – він ледве не зривався на плач. – Мені потрібний добрий адвокат, інакше за ґрати піду. А я там не зможу – ти ж розумієш!
– Сам навернув, сам і розбирайся, – відповіла мати твердим голосом, і поклала слухавку.
А сама переживала, ночей не спала.
У результаті попросила Галину зв’язати її із Валерою. Той не відмовився допомогти. Знайшов адвоката, та заплатив йому грошима, виданими Галиною Миколаївною.
Микиті дали умовний термін, але подяки мати не дочекалася. Навіть не зателефонував синок, і сама вона не стала цього робити.
Олена теж матері не дзвонила і не приїжджала – образилася сильно, хоча зв’язок з Ксюшею таємно підтримувала, дізнавалася про здоров’я матері.
А Галина Миколаївна майже зовсім втратила смак до життя, можливо, знову злягла б, якби одного разу Ксюша не прийшла до неї з Матвієм.
– Галино Миколаївно, ви мені вибачте, мама захворіла – Матвія зовсім нема з ким залишити. Він хлопчик спокійний, тихенько посидить, помалює. Він не завадить!
– Гаразд, – підтисла губи Галина Миколаївна.
Матвій справді влаштувався за столом і мовчки щось малював у принесеному із собою альбомі.
Літня жінка довго на нього дивилася, а потім покликала Ксюшу, що готувала обід.
– Подай мені альбом із фотографіями. Там, у верхньому ящику комода лежить, – попросила вона.
Задумливо відкрила його, перегорнула.
– То від кого, кажеш, у тебе син? – допитливо запитала помічницю.
– Я не говорила, – відвела очі Ксюша.
– Та мені вже й не треба. Це ж вилитий Микита. Як таке могло вийти?
– Ви натякаєте, що я вашому синові не пара? – Розлютилася Ксюша.
– Ну-ну. Ти не петушись! Я й сама тепер не знаю, хто кому пара, – зітхнула Галина Миколаївна. – Розповідай.
– Тільки в кухню підемо. Рано ще Матвієві це слухати.
Ксюша розповіла, що Микита приїжджав до них у гості разом із Валерою, коли нібито закінчив інститут.
Все розповідав про свої казкові плани, не звертаючи уваги на глум приятеля.
І Ксюша на них уваги теж не звертала, із захопленням слухала хлопця. Він їй давно подобався. Так ось. Місяць гостював, і майже весь час вони зустрічалися.
– А до мене навіть носа тоді не показав, – образилася Галина Миколаївна.
– Та він ховався від якихось мужиків. У карти програв. Вдома вони його швидко знайшли б, а про наш будинок ніхто й не здогадався. Але це я потім уже дізналася.
Ой… – схаменулась Оксана. – Не треба вам це розповідати…
– Та гаразд! Мене тепер нічим не здивуєш. І ти опинилась в положенні. А він? Хоча, чого я питаю…
– Ну, так. Зателефонувала йому, а він у відмову. Не я батько і крапка, наполягатимеш, я тебе на весь білий світ ославлю.
– А я й не збиралася. Навіть матері не сказала. Вона тоді багато працювала, і сама нічого не помічала.
– Посварилася вона, звичайно, але потім так раділа Матвієві! Я і вам говорити не збиралася.
– Вірю. От і я могла б радіти онукові, точніше, двом онукам, а я… – Галина Миколаївна махнула рукою, і заплакала.
Оксана кинулася за ліками – з нападом упоралися. Вона переїхала до Галини Миколаївни назовсім, разом із Матвієм.
Вона ж таки вмовила Олену пробачити матір, і помиритися з нею.
Налагоджувати наново стосунки їм було нелегко, але вони обидві до цього прагнуть. Микита про ці зміни і не знає.
Як і про те, що Галина Миколаївна написала заповіт, поділивши квартиру та гроші між двома онуками.
Але про це, крім неї, взагалі знає лише нотаріус. Ось таке в житті буває. Маючи двох дітей, доживаєш з доглядальницею!
А ви що скажете? Чи заслугувала Галина від дітей такого відношення?