Сама подумай – однокімнатна квартира і власний будинок, різницю відчуваєш? – каже мені Стас. Розмова про те, де ми будемо жити, відбулася ще до нашого весілля. У мене була спадкова однокімнатна квартира, яка мені дісталася від бабусі. Мої батьки зробили в ній ремонт і мали надію, що я як вийду заміж, то відразу піду жити у своє. Але доля мені “усміхнулася”, як каже моя свекруха, і я зустріла майбутнього чоловіка, який теж був житлом забезпечений – у Стаса в розпорядженні був цілий заміський будинок. “Після весілля ми житимемо тут”, – заявив мені Стас. Я не знала, що сказати. Інша, можливо, на моєму б місці зраділа, але мене не приваблювала перспектива жити на всьому готовому, що приготувала свекруха
– Сама подумай – однокімнатна квартира і власний будинок, різницю відчуваєш? – каже мені Стас.
Розмова про те, де ми будемо жити, відбулася ще до нашого весілля. У мене була спадкова однокімнатна квартира, яка мені дісталася від бабусі. Мої батьки зробили в ній ремонт і мали надію, що я як вийду заміж, то відразу піду жити у своє.
Але доля мені “усміхнулася”, як каже моя свекруха, і я зустріла майбутнього чоловіка, який теж був житлом забезпечений – у Стаса в розпорядженні був цілий заміський будинок.
Я коли вперше туди поїхала, то була в захваті, бо все і справді було дуже гарно – великий дім, сучасний ремонт, гарні меблі. Але все це, на жаль, купив не мій чоловік, а його мама, яка вже багато років живе і працює в Іспанії.
“Після весілля ми житимемо тут”, – заявив мені Стас.
Я не знала, що сказати. Інша, можливо, на моєму б місці зраділа, але мене не приваблювала перспектива жити на всьому готовому, що приготувала свекруха.
Але Стасу вдалося мене переконати.
“Давай, ми твою квартиру будемо здавати, а жити тут. Ти лише глянь, яка тут усюди розкіш. Чого ти боїшся? Мама приїжджає на 2-3 тижні і то не щороку, а додому вона ще не планує повертатися, тому це наш дім”, – переконував мене чоловік, і я якимось дивним чином йому повірила, хоча в глибині душі у мене і було передчуття, що це неправильний крок.
Велике весілля ми не робили, вирішили відкласти це до кращих часів. Ми розписалися, і за наполяганням чоловіка переїхали в їхній будинок, а мою квартиру почали здавати.
Все було добре, поки одного разу до нас з самого ранку не прийшла сестра чоловіка. Зовиця живе окремо, у неї є власна квартира в місті яку купила їй мама.
Того ранку чоловік поїхав на роботу, а я приймала душ, як раптом двері своїм ключем відчинила його сестра. Я злякалася, бо не сподівалася на гостей з самого ранку, які приходять без попередження і мають ключі від нашого помешкання.
Сестра приїхала, бо їй треба було забрати якісь речі. Потім вона сама зайшла на кухню, відкрила холодильник, і з наших продуктів стала готувати собі сніданок і каву.
Я стояла і дивилася на все це з широко розплющеними очима, а коли ввечері чоловік повернувся, я запитала його, звідки у зовиці ключі.
– Як звідки? – здивувався Стас. – Вона ж моя сестра, і це будинок нашої мами. Чи ти забула?
Він говорив про це так легко і переконливо, що я вже і сама почала сумніватися в своїй правоті.
Історія повторилася через кілька днів. Це була субота, чоловік був вдома, і ми вирішили довше поспати. І тут знову чуємо – хтось відчиняє двері своїм ключем. Відразу здогадалися – це сестра.
Та цього разу Юля була не одна, вона приїхала бусом з невеликою компанією друзів, вони вирішили на природі шашлик посмажити – і таким чином відзначити її день народження.
Звичайно, нас про цю подію ніхто не попереджав. Тепер вже і чоловік був ошелешений, але він виду не подав, і продовжував захищати сестричку, що мовляв, нічого не сталося.
Довелося Стасу прокидатися і йти облаштовувати нашу альтанку, щоб розмістити там гостей, а також розпалювати мангал, щоб посмажити в ньому шашлик.
М’ясо зовиця привезла, але все решту – хліб, соуси, помідори, огірки – вона без проблем взяла з нашого холодильника. Ще й в додачу залишила мені гору брудного посуду і неприбрану альтанку.
– А що тут такого? Юля має право, – каже мені чоловік.
Тоді я не витримала, і вперше наважилася сказати своє слово.
– Стасе, ми тут живемо, і це наш дім, – кажу.
– Так, але у мене від сестри немає ніяких секретів, – спокійно відповідає чоловік.
– Розумієш, про такі візити заздалегідь попереджати треба, а не ввалюватися шумною компанією з самого ранку. І я не вважаю нормальним, що у твоєї сестри є власні ключі від дому, в якому живемо ми. У нас же ключів від її квартири немає. А якщо ти досі вважаєш, що все нормально, то ставай і сам прибирай в альтанці та мий посуд, а я йду відпочивати.
В той вечір ми з чоловіком вперше серйозно посварилися, він захищає сестру, а я намагаюся йому довести, що тепер сім’я – це ми.
Не знаю, якщо чоловік мене не почує, і не виправить ситуацію, то я готова навіть розлучитися і переїхати в свою квартиру, нехай однокімнатну, але туди ніхто не буде вриватися без попередження.
А яка ваша думка? Хто з нас правий – я чи чоловік? Наскільки нормальним є те, що його сестра має ключі від будинку, в якому ми живемо, і приходить туди тоді, коли їй заманеться?