— Ну знаєш, мамо! Я знаю, що ти і синочка свого більше любиш, і донечку його, а мої діти так, все одно на них, але щоб з однієї провину знімати і на іншу перекладати, це вже занадто. Ти сама хоч подумала, що сказала? Щоб моя Маринка, і так себе поводила! Вона ж у мене розумниця усе життя
— Ну здрастуй, сестричко моя дорога! Спасибі тобі за шоколадку, напевно смачна дуже була, тільки й пробувати її не стала, тобі назад передала. І каблучка теж підійшла, тільки мені чужого не треба, сама носи. За що ж ти так зі мною? Що ж я тобі поганого зробила, що ти все перебрехала, та мене в такому світлі перед тітонькою виставила? Сама допомагати не хотіла, а сказала, що я ледарка. Ти до ранку гуляла, у лазні ночувала, а виявилося, що не ти це була, а я? Тебе в чужому ліжку бачили, а ти й сюди мене приплела? Одного тільки не зрозумію, для чого все це? Ти боялася, що я правду твоїй матері розповім? Так я ніби й не збиралася нічого розповідати, навіщо ж ти все брешеш? Самій не соромно? Не очікувала я від тебе такої підлості.
Іра, перечитавши написаний лист, зім’яла аркуш зошита й викинула в сміття. Та йди воно все! Нехай думають, що хочуть. Непрошені сльози знову покотилися з очей.
— Тримай шоколадку, це тобі Маринка передала. Сказала, щоб ти їла, і мовчала. Ну й безсоромна ж ти, Ірко! Як тільки в тебе язик повертається таке говорити!
— А що я сказала? І чому ви на мене кричите? Навіщо мені ваша шоколадка? Я й сама можу собі шоколадку купити.
— А ти що думала, що вона мені нічого не розповість? Сама тут наробила справ, і щоб ніхто нічого не дізнався, дочку мою обмовити вирішила? Думала, що всі повірять у твої вигадки? Усе мені Марина розповіла, і про гулянки твої до ранку, і про те, як у лазні ночувала, і про те, як ти шантажувати її надумала. Бери, бери шоколадку, вважай, що заслужила. Ах, мало не забула. Ми не жадібні, і каблучку теж візьми, ми ще купимо.
Іра тримала в руках дари і нерозуміючим поглядом дивилася на свою тітку.
— Які гулянки, тітко Людо? Яка лазня? Кого я шантажувала?
— Того. Усе, йди, розмовляти з тобою не хочу. І що з тебе виросте, якщо ти з таких років ціни собі не знаєш? Ой, Ірко, не очікувала я від тебе такого. Мені Маринка як розповіла, що ти витворяєш, у мене аж волосся на голові заворушилося. Ти ж із бабусею живеш, а допомагати їй зовсім не хочеш! Чому Марина, приїжджаючи на літо в гості, має все за тебе робити, а ти спиш до обіду? Виспалася значить, встала, поїла, і пішла по подружках, а допомагати Маринка повинна? І що це за гулянки до ранку? Та ще й із хлопчиками! Про себе не думаєш, так хоч бабусю пожалій! Їй за що така ганьба на старості років, щоб в очі потім тикали, що онуку з чужих ліжок витягують?
— А ви нічого не переплутали? Я в лазні ночувала? Та ви в бабусі запитайте, вона вам усе розповість. А вже про ліжка тут точно не до мене претензії, все село знає, кого і де бачили. Про мене ніхто й слова поганого не скаже, і бабусі я, на відміну від вашої донечки, у всьому допомагаю.
— Ось, а я про що говорю! Мені Маринка так і сказала, що ти все перевернеш, і на неї провину спихатимеш! Ні, ну ти розумніше нічого не могла придумати? Далеко підеш, якщо з таких років у шантаж пішла. “Подаруй каблучку, тоді промовчу, а то так тебе зганьблю, що ніколи більше в село не відпустять тебе!” – тітка, передражнивши нібито Іру, злісно зиркнула в її бік.
— Людо, Іро, що за шум? Людо, ти чого на дитину кричиш? Ти за що її так не любиш?
— Виховуйте краще свою дитину, щоб не червоніти потім за неї. Мені Марина все розповіла, чим ця дитина тут займається! А ти, мамо, ти чому мовчиш? Ну не справляєшся ти з нею, то віддай її батькові, нехай Сашко сам виховує свою ледацюгу. Тобі навіщо така ганьба на старості років, щоб люди в очі тикали?
— Я не зрозумію, а що Маринка тобі розповіла? А ну, розкажи і ти мені, я послухаю.
Люда із задоволенням переказала все те, що почула від своєї доньки, не випускаючи і подробиць про те, як нещасна Марина все літо працювала, а Іра лише гуляла, та спала. І про те, що в лазні ночувала півліта, коли додому пізно приходила, і про той випадок, коли (розповідь для сайту Рідне Слово) мати одного хлопця побачила Іринку вранці в ліжку в сина, про що пліткувало все село. І про шантаж, та багато чого нового дізналася про себе Іра.
— Так ось воно що, Людо. Ось така онука в мене, що ж поробиш, коли батьки її розуму не навчили. А мені її вже й не перевиховати, тільки й залишається покривати всі пригоди її. А куди діватися? Хоч і непутяща онука, а шкода все ж таки.
— А нічого її жаліти. Ременя хорошого всипати, і під домашній арешт, щоб надалі не кортіло! Зовсім розперезалася!
— Ірочко, іди в кімнату. Потім поговоримо.
— Та що ти з нею сюсюкаєшся? Ірочка! Виховала, на свою голову!
— Так, Людо. Я – виховала. Про Іру жодного слова поганого в селі не скажуть, нема за що її карати. А ось Маринку треба лупити, скільки сивини мені додала, поганка. Усе, що ти мені тут розповіла, так, була річ, тільки не з Іркою, а з Маринкою. Адже ми з нею поговорили, все начебто владнали, я тобі і говорити нічого не хотіла, а воно бачиш як вийшло, правда очі коле онученяті, вирішила підстрахуватися, та на Ірку свою провину перекласти? Адже вона сама Ірці каблучку цю обіцяла, мовляв, ти тільки матусі нічого не кажи, а я тобі каблучку привезу свою, та тільки Ірка все відмовлялася, на що вона їй, каблучка ваша?
— Ну знаєш, мамо! Я знаю, що ти і синочка свого більше (розповідь для сайту Рідне Слово) любиш, і донечку його, а мої діти так, все одно на них, але щоб з однієї провину знімати і на іншу перекладати, це вже занадто. Ти сама хоч подумала, що сказала? Щоб моя Маринка, і так себе поводила! Вона ж у мене розумниця усе життя! Якщо не потрібні ми тобі, так і не приїдемо більше! Завтра ж уранці додому поїду!
— Твоє право, Людо. Тільки ти головою хоч іноді думай, перш ніж вірити всьому, що діти кажуть. Це вона вдома вона така гарна, а сюди приїхала, і волю відчула. А на Ірку не наговорюй, і так їй у житті дісталося.
— Ой, свахо, привіт. А ти що, вже їдеш? Начебто вчора тільки приїхала. Навіть не зайшла, по-родинному, чаю не попили.
— Привіт, Марійко. Та справи, робота. Ось, приїхала з племінницею питання вирішити. Зовсім від рук відбилася, тож ніякі ми з тобою не родички, що це ти мене свахою кличеш? Знати не хочу, з ким Ірка гуляє. Чи потрібна синові твоєму така дружина непутяща?
— А Ірка тут до чого? Маринка ж твоя з Олексієм моїм дружить. Ми тут у гості ходили, думали, що ночувати залишимося, та довелося повернутися. Заходимо, а там! Синок мій, із донькою твоєю, з Маринкою, лежать, у ковдру закуталися. Вже не знаю, що було в них, але кохання в них, вони пів літа в літній кухні продружили.
Ніколи в житті не було так соромно Людці, як того ранку на зупинці. Стояла, червоніла, під смішки колишніх односельців, а зробити нічого не могла. Всю дорогу в автобусі розмірковувала, як же так вийшло, що повірила вона в нескладну розповідь доньки? Адже й справді, багато нестикувань було, а дивись, повірила! Ось вона, сліпа материнська любов, та неприязнь до племінниці. Від великої любові до дочки, і нелюбові до племінниці повірила Люда в усе, що Маринка їй наговорила. А мати теж хороша, покривала Маринку, могла й одразу все розповісти, адже дзвонила Люда, дізнавалася, як донька. Хоча, хіба б я повірила матері? Ну, Маринка! Ну я тобі влаштую! Ганьба яка!
Наступного літа Марину в село до бабусі не відпустили, оголосивши всім, що дитина готується до інституту, як ніяк, закінчила вже 10-й клас, і через рік вступати до вишу. Нічого по селах їздити, нехай вчиться. Справжня причина домашнього арешту, я думаю, всім зрозуміла. Ось тільки перед Ірою ніхто так і не вибачився, так і залишилася вона для своєї тітки недолугою донькою брата-пияки. І це нічого, що чутки ходили про Марину, винна все одно Іра.