Рівно 300 днів назад я вперше почула, як вuбухають ракети. Я вийшла на балкон і…
Триста днів тому я вперше почула, як вибухають ракети. Сумнівів не було – війна. Я вийшла на балкон, запалила і довго дивилася в червоно-жовтогарячу заграву на горизонті. Вікна мого сімнадцятого поверху виходять туди на кордон з Росією, до якої сорок кілометрів. Усього сорок.
Дивно, але в перші хвилини, години і, мабуть, навіть дні, я вперто переживала якусь наївну, дурну стадію заперечення.
– Цього не може бути!
Не може, не може, ні. Я пам’ятаю, як запалила другу сигарету і подумала – нас лякають, залякують, це бутафорія, неодружені. Тому що по-справжньому цього – не може бути.
П’ятої ранку. Я побоялася заходити до дочки. Сподівалася, вона спить, а коли прокинеться, все вже закінчиться.
– Вона не помітить!
Я вийшла надвір із собакою. Паніка, яку я там побачила, мене вразила. Під’їздом бігали люди з валізами, жінки кричали, діти плакали. На дорогах були моторошні пробки, у банкоматах черги, на заправках – смертовбивство. Захотілося просто кричати на них
– Ви збожеволіли, це ж не по-справжньому!
Мені соромно сьогодні згадувати себе про ту, трисотденну давність.
Ту, яка не відрізняє ще залпи “Градів” від вибухів “Іскандерів”.
Ми того ранку зовсім розгублено блукали з Гектором парком. Гримкало. Пес, як маленький, тулився до моїх ніг. Величезний грізний доберман.
Перший дзвінок був від мами
– Анечко, біжіть! Хоч кудись подалі від кордонів!
Мама плакала. Мати. Тоді ще моя – жива мама.
Я казала, мамуль, не піддавайся паніці, скоро все закінчиться.
Тільки, коли донька занедужає в сирому підвалі, коли тварини на стресі схуднуть до невпізнанності, коли над нашим дахом з моторошним наростаючим свистом полетять винищувачі, я, нарешті, прийму, що все це – пон аст о т е м у .
П’ятого березня я напишу такі рядки:
Ніколи нікому, навіть заклятому ворогові, не забажаю обирати між дитиною та батьками.
Це моє персональне пекло, чистилище, яке тепер завжди буде зі мною. На землі та на небі, у війні та у світі.
У майбутній фільм про цю війну обов’язково має увійти епізод зі звичайної квартири спального району Харкова, де мати та дочка під гуркіт вибухів виють, заглушаючи сирени повітряної тривоги. Одна на колінах, здавленим криком: “Пробач”, друга, згорбившись, тихим стоном: “Виживи”.
І знову я не вірила. Не вірила, що прощаюсь із батьками назавжди.
Я потім ще багато в чому не могла повірити. У сенсі я не піддавала сумнівам факти, просто моя суть, не знаю, мої цінності не дозволяли мені прийняти цю жахливу картину світу. Буча, Ірпінь, Маріупольський пологовий будинок, театр з написом “Діти”, вокзал у Краматорську, торговий центр у Кременчуці, Північна Салтівка останками якої я сьогодні вожу екскурсії для іноземних журналістів.
І це неймовірне море жовто-блакитних прапорів на вісімнадцятому цвинтарі. Алея слави. Океан. Безодня.
Я не можу проїжджати повз без сліз, без істерики, без крику.
– Господи, чому?! За що?! Цього не може бути. Я не можу в це повірити.
Триста днів повномасштабної війни. Двісті дев’яносто днів у розлуці з дочкою. Сто двадцять днів із дня смерті мами. Сімдесят шість днів із дня смерті тата. Десять днів до Нового року.
О дванадцятій я загадаю бажання. І віритиму в нього.
Будівництво.