– Чув, Гришо? Я егоїстка, виявляється… Усе, що ми з тобою робили для них, було перекреслено вмить
– Синку, я вирішила дачу продати. Важко вже мені. Раніше батько допомагав, а зараз я одна. Ви не хочете займатися городом, хоча я майже весь урожай вам віддаю.
– Ось це новини! А куди ж ми хлопців привозити будемо? Скоро канікули, ми з Вірою хотіли на все літо їх тобі привезти. А у квартирі в тебе що їм робити?
– На все літо? Едік, мені важко вже, тиск, та й вік немолодий. А онукам готувати треба тричі на день, та не аби що, прибирати за ними.
Вони хоч і великі вже, але за собою прибирати не вміють. Та й город, важко все це.
– Мам, ну не гарячкуй, не поспішай. Давай восени подумаєш про продаж. Ми з Вірою хочемо відпочити від них улітку. А в тебе там свіже повітря, краса. Можеш хлопців на город залучати, я дозволяю.
– Не сміши. Вони ледачі у вас, тільки гуляти, грати в ігри та спати можуть. Вимахали, по 13 років уже, а як діти. А мені їх обпери, нагодуй, та ще стежити, де гуляють і з ким. Вірочка твоя просила суворіше з ними.
На тиждень максимум нехай приїжджають. А дачу я виставлю на продаж, може хто зацікавиться.
– Ну, мамо, свиню нам підкладеш знатну. Ми ж розраховуємо на тебе. Віра путівки вже придивляється на літо, у відпустку на місяць хочемо змотатися закордон, грошей назбирали.
– Синів візьміть, вічно без них їздите, їм же цікаво буде.
– Ой, вони себе поводити не вміють, проблеми одні.
Увечері Едік розповів дружині про рішення мами.
– Едіку, та що вона прикидається? Здорова ж, як кінь! Не хоче з онуками сидіти, ось це бабуся! І дачу продати – дурна затія! Там картопля така чудова росте, малина, помідори! У магазинах такого не купиш!
От і займалася б городом та онуками, що їй ще робити? Куди ми цих телепнів подінемо тепер? Вони мені вже весь мозок винесли! Хоч би один ще був. Угораздило ж двійню одразу! Ніякого особистого життя!
Ще мама твоя викаблучується тепер! Нічого не знаю, привеземо хлопців і все! Нехай що хоче з ними робить. Я втомилася, хочу відпочивати!
– Віра, вони з батьком разом город саджали, а зараз їй одній важко. Вона нещодавно тільки оговталася після його відходу. І тиск скаче, не дай бог інсульт, ти будеш за нею доглядати потім?
– Боже збав! Ще мені хворої свекрухи не вистачало, сплюнь!
– А може до твоїх батьків відвеземо? Онуків рідко бачать, от і наспілкуються вдосталь!
– Ти що, у мами серце хворе, тато діабетик. Їм не можна хвилюватися і нервувати!
– А моїй мамі можна? Вона і так завжди погоджується, і продуктів скільки передає. А твої ніколи нам не допомагали.
– Ну, знаєш, у мене чоловік є, чого вони мають допомагати? Гаразд, розберемося.
Віра вирішила зателефонувати свекрусі й поговорити.
– Алло Іванівно, вітаю. Едік сказав, що ви дачу хочете продати? Що, зовсім уже важко? Ви ж міцна жінка, і не стара ще. Знаю бабусь, які й у 80 років ще пораються на грядках, і нічого. А вам набагато менше.
Та й дітей куди ми привозити будемо, ви про це подумали? Їм свіже повітря потрібне, природа. Усе життя всі відвозять своїх дітей бабусям на канікули. Я так від них втомлююся…
– Вірочка, мені одній город важко обробляти, ви не хочете допомагати, хоча картоплю й помідори любите з грядок. Я хочу пожити для себе. Ходити в басейн, гуляти, читати книжки, дивитися телевізор. Та й здоров’я підводить.
А онукам я завжди рада. На тиждень можете залишати й у квартирі. Не у всіх же бабусь є приватні будинки й дачі. Я й так вам усі ці роки ніколи не відмовляла, хіба не так?
– От ви егоїстка! Тільки про себе думаєте! У вас єдиний син, двоє онуків, заради кого вам жити? І, до речі, гроші з продажу дачі куди думаєте витратити?
Ми з Едіком вирішили купити ще одну машину, мені. А то з однією незручно. Могли б допомогти. Адже вам нічого вже не потрібно.
– А мені от цікаво, чому твої батьки ніколи не брали онуків на літо, не допомагали фінансово і продуктами? У них же магазин свій, дохід непоганий. От і допомогли б із купівлею машини, якщо ви самі не в змозі купити.
– Знаєте, що! Не треба рахувати чужі гроші! Вони їх чесно заробили, і це їхнє право, куди витрачати, а куди ні. І не треба порівнювати здоров’я.
У мами серце хворе, їй не можна навантаження. А ви он у басейн зібралися, значить, не все так погано!
– Так у мене теж здоров’я немає, але я рідко скаржуся. Ми з чоловіком допомагали завжди вам, у всьому!
– Ну, все зрозуміло. Допомоги від вас чекати не доведеться тепер. Не хочете, як хочете. Онуків тепер зовсім не побачите, значить. Живіть для себе, і на нас не розраховуйте. Егоїстка!
Пролунали гудки. Алла Іванівна подивилася на портрет чоловіка.
– Чув, Гришо? Я егоїстка, виявляється… Усе, що ми з тобою робили для них, було перекреслено вмить! Виростили ми з тобою синочка, називається… Дружина його каже, що хоче, і він слухає.
Без дачі і без грошей не потрібна стала. Я вчиню по совісті. Як вважаю за потрібне. Ти згоден, Гришо? От і добре.
Алла Іванівна продала дачу. Частину грошей залишила собі, решту віднесла в банк, відкрила вклади на онуків.
Відвідувала басейн, і навіть записалася на фітнес для літніх. Вона була рада, що не послухала сина з невісткою і продала дачу.
Син із дружиною образилися, що не дала їм нічого з продажу. Про вклади на синів вони не знали. Дітей періодично залишали, коли їхали відпочивати, незважаючи на погрози Віри, що дітей бабуся не побачить. На тиждень, не більше. Алла Іванівна встановила свої правила.
У неї з’явилося багато вільного часу, який вона із задоволенням витрачала на себе. Купила путівку в санаторій, і поїхала підлікуватися. Життя заграло новими фарбами! Ось така вона егоїстка!
У нашому суспільстві існує стереотип, що батьки повинні допомагати своїм дітям, онукам і навіть правнукам до глибокої старості.
Знаю випадок, коли батьки побудували синам будинки, вивчили їх, зіграли весілля. Потім допомагали онукам, давали гроші на навчання, телефони та інші радощі життя.
І при цьому відмовляли собі багато в чому, кажучи, я не можу дозволити, треба онуків на ноги поставити ще…
А діти й онуки не проти. Звикли вже і приймають, як належне. Ще й образяться, якщо перестануть допомагати.