Нещодавно мама до мене приїхала, і я ледь не розплакалася. Надворі холодно, мокро, а вона в тоненькій курточці, роззулася – ноги мокрі, бо чоботи діряві. А звідки нове взяти, якщо грошей немає. Поїхала мама додому, а я брата набрала. кажу, мамі треба купити новий одяг, адже свята йдуть, хоч куртку і взуття треба купити. І продуктів трохи кращих на свята треба мамі дати також. Я зрозуміла, що сама всі ці витрати не потягну, у мене ж своя сімʼя є, мені про дітей треба дбати. Але брат, замість того, щоб включитися, вмив руки і сказав, що це не його проблеми і йому самому важко
– У мами фінансові проблеми, Вадиме, нам треба скинутися і допомогти мамі, – кажу. – Великдень скоро, ми не можемо її залишити.
– Софіє, ти знову щось вигадуєш. Я з мамою спілкувався по телефону, вона нічого такого не говорила, – байдуже відмахнувся брат.
Я вже навіть пошкодувала, що звернулася до нього, так мені прикро було, і в першу чергу, за маму. Вона ж все життя про брата дбала, готова була йому останнє віддати, а в підсумку вона виявилася непотрібною.
З дитинства я відчувала, що мама любить мого молодшого брата більше, ніж мене. До мене були завищені вимоги, я мала навіть домашнє завдання для брата робити. Від нього ж мама нічого не вимагала.
Я завжди відчувала себе зайвою у власному домі, тому як тільки закінчила школу, поїхала вчитися в інше місто.
Закінчивши університет, я залишилася в тому ж місті, знайшла роботу, зняла квартиру, а згодом і вийшла заміж. Мама абсолютно не цікавилася моїм життям, а якщо і телефонувала мені, то лише для того, щоб розповісти, як справи у мого брата. На відміну від мене, сином мама дуже пишалася, хоча Вадим навіть університет не закінчив.
Роботи постійної брат теж не мав, тому мама працювала за двох. А коли Вадим, нарешті, надумав одружуватися, мама залишила йому квартиру, а сама переїхала в свій будинок в селі.
Я була проти, адже в тому домі ніхто багато років не жив, він потребував капітального ремонту. Брат обіцяв, що все зробить, щоб мамі було комфортно, але далі обіцянок справа не пішла.
Мені було дивно з вчинку матері, вона проміняла своє звичне комфортне життя в квартирі на життя в старому будинку із зручностями на вулиці.
Я б могла мамі допомогти з ремонтом, але мій чоловік був проти, бо квартиру мама дарчою оформила на брата, і мене залишила без спадщини.
В селі мама непогано давала собі раду. Вона вирощувала багато продуктів, а урожаєм ділилася з братом.
– Їм добре, нехай собі живуть, не втручайся, – радив мені чоловік, коли я обурювалася з приводу того, що мама не зможе вічно на брата робити, а коли їй самій знадобиться допомога, то брат її кине напризволяще, адже він не звик ні про кого турбуватися, навіть про себе.
За наполяганням чоловіка я мовчала, тільки зі сторони спостерігала за тим, що відбувається. І як як у воду дивилися. Прийшов час, мама постаріла, сил працювати вже нема. Все частіше мама стала згадувати про мене. І я розуміла, що вона потребує моєї допомоги.
– Це твоя мама, якщо хочеш, допомагай їй продуктами, – запропонував чоловік.
Я стала так робити. Гроші я мамі не давала, тому що була висока ймовірність, що вона ці гроші брату моєму віддасть. Але я два рази на місяць привозила їй продукти. Мені здавалося, що так буде правильно.
Нещодавно мама до мене приїхала, і я ледь не розплакалася. Надворі холодно, мокро, а вона в тоненькій курточці, роззулася – ноги мокрі, бо чоботи діряві. А звідки нове взяти, якщо грошей немає.
Поїхала мама додому, а я брата набрала. кажу, мамі треба купити новий одяг, адже свята йдуть, хоч куртку і взуття треба купити.
І продуктів трохи кращих на свята треба мамі дати також. Я зрозуміла, що сама всі ці витрати не потягну, у мене ж своя сімʼя є, мені про дітей треба дбати.
Але брат, замість того, щоб включитися, вмив руки і сказав, що це не його проблеми і йому самому важко.
Мені ті мамині мокрі ноги і старі діряві чоботи спокою не давали. Я заснути вночі не могла, і мій чоловік це побачив.
Зранку ми поїхали в торговий центр, і він сам запропонував купити моїй мамі новий одяг. Ми придбали і курточку, і черевички, і спідницю, та навіть кофточку.
Потім поїхали до мами, віддали все це їй, і я бачила, як на її очі навернулися сльози, очевидно, вона почала усвідомлювати, що далеко не все вона добре робила.
Але якщо ви думаєте, що мама змінилася, то ні. Сказала мені, що мусить гарні столи накрити, бо Вадим з дітьми до неї на Великдень приїде.
Їдемо додому, чоловік з мене сміється, каже:
– Ну що, хочеш не хочеш, але свята своєму брату ти вже забезпечила.
Якесь замкнене коло виходить. Якщо я не буду допомагати мамі, вона сама не зможе. А допомагаю їй – виходить, що допомагаю брату.
І як тут правильно вчинити?