Віра забрала доньку з танців і вони вирушили додому. Дорогою додому вони зайшли в магазин. Потрібно було купити продукти, та й Марійка просила чогось смачного. – Мамо, можна цю шоколадку? – спитала донька. – Бери. І візьми братові щось, – попросила Віра. Марійка радісно побігла вибирала собі солодощі і ті, які підійдуть маленькому братику. А Віра зайнялася іншими покупками. – Вірочка? – раптом почула жінка голос у себе за спиною. Віра обернулася, побачила перед собою жінку, якийсь час намагалася згадати, хто це, а коли згадала, то…застигла на місці
– Господи, тільки не це, – Віра з хвилюванням дивилася на тест із двома смужками. Вагітність не те, що не входила до її планів, вона руйнувала їй життя!
Батьків Віра не мала. Її виховувала бабуся, бо батьків позбавили прав, а потім їх взагалі не стало. Але й бабусі не стало два роки тому, коли Вірі виповнилося вісімнадцять. Благо, була своя квартира, хоч би винаймати не треба.
Віра навчалася у коледжі, останній курс. Далі планувала йти працювати. Вона й зараз підробляла, бо на щось треба було жити. У бабусі були деякі накопичення, вона намагалася не витрачати ті гроші, що вона отримувала за виховання Віри від держави. І якийсь час дівчина змогла протягнути за ці кошти, але й вони закінчувалися. Ось вона й улаштувалася офіціанткою, хоч якась копієчка була.
А тут Віра завагітніла. І добре б від якогось відповідального чоловіка! Адже батько дитини місцевий хуліган, любитель погульбанити і щось витворити.
Як Віра опинилася з ним, вона й сама не розуміла. Було якось дуже сумно, Віра раптом усвідомила, що зовсім одна на цьому світі. А він її приголубив, заспокоїв. Знала вона його давно, в одній компанії відпочивали. І ось все сталося… А тепер ці дві смужки…
Звичайно, коли Віра заспокоїлася, вона повідомила Максима, того самого чоловіка, що вагітна. Здавалося, що це його мало хвилювало. Але він сказав про це своїй матері. І ось та розлютилася.
– Не потрібна нам ця дитина! Раніше треба було думати! Потрібні гроші на процедуру, то я дам!
Але Віра не хотіла робити процедуру. Так, страшно, так, тяжко. Але вона не буде такою, як її батьки. Не покине цього малюка, стане його виховувати.
Тоді вона повідомила, що їй від них нічого не потрібне. Максиму все також було начхати, для нього ця дитина нічого не означала. А мати його заявила, щоби навіть на порозі у них не з’являлася. Нічим вона не допомагатиме.
Народжувала Віра одна. Одна повернулася додому з малюком. Невдовзі їй повідомили знайомі, що Максиму дали термін. Мовляв, він у щось вв’язався.
І Віра навіть подумала, що добре, що її дитина не матиме такого батька. Не потрібний він їм, самі впораються.
Звісно, було важко. Віра знайшла віддалену роботу за копійки, оформила допомогу. Грошей вистачало впритик. Одній було дуже складно, як морально, і фізично. І так хотілося, щоби була якась… навіть не допомога, підтримка. Щоб хтось казав, що Віра молодець, що вона з усім упорається.
І чи хтось її почув, чи життя справді схоже на зебру, і чорну смугу змінює біла, але в її житті зненацька з’явилася людина. А точніше чоловік.
Віра гуляла у парку з донькою, коли тій було півроку. Тільки в візку Марійка добре спала, тому Віра намагалася багато часу проводити на свіжому повітрі. І коли дитина засинала, Віра діставала телефон і працювала.
І ось до неї на лавочку підсів чоловік. У руках у нього була склянка з кавою, і Віра навіть з якоюсь заздрістю подивилася на нього. Вона так давно не пила кави з кав’ярні. Їй здавалося, що зараз це межа її мрій. Але гроші треба було заощаджувати.
– Гарна погода, чи не так? – тихо, щоб не розбудити дитину, спитав чоловік.
Віра кивнула і знову уткнулася в телефон.
– А я вас часто бачу. В обід люблю прогулятися, втомлююся від спекотного офісу. І ви завжди, тут.
– Так, донька добре в колисці спить, а мені попрацювати треба, от і доводиться за будь-якої погоди гуляти, – підтримала Віра розмову.
– Попрацювати? – усміхнувся він. – Он, ваша головна робота зараз.
Чоловік кивнув на колиску.
– Нам потрібні гроші, доводиться поєднувати, – розвела Віра руками.
– Взагалі, це завдання батька, – похитав він головою.
Чи то Віра давно ні з ким не спілкувалася, чи чоловік розташовував до себе, але несподівано навіть для себе дівчина почала відверту розмову.
– Немає в нас тата, одна я її виховую. І родичів, які б допомагали, у нас теж немає.
Чоловік нічого не відповів, лише співчутливо подивився на Віру.
– У нас все гаразд, – посміхнулася вона. – Ми впораємося.
– І все ж хочеться якось допомогти. Що я міг би зробити для вас?
Віра знову посміхнулася. Взагалі вона ніколи і не просила допомоги, та й не в кого було. А раптом придумала.
– Якщо ви пригостите мене кавою, я буду дуже вдячна. Дуже вже чудовий аромат.
– Зрозумів.
Чоловік схопився з лави і незабаром повернувся з великою склянкою з кавою. А ще з якимсь тістечком.
– Не варто було так витрачатися, – промовила Віра, трохи зніяковівши.
– Мені тільки на радість.
Якийсь час вони ось так на обіді зустрічалися в парку. Багато розмовляли, обговорювали все на світі. Мирон, так звали цього чоловіка, навіть з колискою міг прогулятися, коли Марійка раптом прокидалася.
І якось їхні стосунки стали поступово ближчими. Ось вони вже вечеряють разом, іноді снідають. Мирон дуже допомагав як з фінансами, так і морально. І Віра бачила, що він, начебто, насправді любить не лише її, а й її дочку. І коли чоловік зробив Вірі пропозицію, вона навіть не думала.
Чоловіка, краще за Мирона, навіть і уявити не можна.
Чоловік вдочерив Марійку. Сказав, що готовий до такої відповідальності, до того ж, він уже вважає її дочкою. І тоді у них відбулася серйозна розмова. Вони вирішили, що не розповідатимуть дитині, що Мирон не її рідний батько. Усім так буде простіше, та й немає того, хто б відкрив їй правду.
Принаймні Віра так думала. Про батька дитини вона нічого не чула, знала тільки, що він не на свободі. А ось його мати одразу сказала, що знати не бажає цієї дитини. А з усіма, хто здогадувався, хто батько Марій, Віра вже давно не спілкувалася.
Але після того, як Мирон і Віра одружилися, як чоловік офіційно удочерив Марійку, до жінки дійшли чутки, що Максима не стало. Вона не знала, що сталося. Та й, якщо чесно, особливо й знати не хотіла. Напевно доля йому так віддячила.
Марійка росла з упевненістю в тому, що Мирон — її рідний батько. Дівчинку він любив, сильно її балував, займався з нею. Ніхто б і подумати не міг, що він не рідний батько.
А коли Марійці було шість, Віра знову завагітніла. У них народився хлопчик Степан, але Мирон після народження рідної дитини Марійку менше любити не став. Хоч Віра й переживала цього.
Взагалі, вони мали чудові стосунки в сім’ї. Мирон у всьому допомагав, дуже любив Віру, дбав про неї. Іноді вона думала, що Мирон посланий їй у нагороду за її страждання.
Нічого не віщувало лиха. Марійка пішла до школи, Степан ріс. Мирон любив обох дітей, обожнював дружину. Віра відчувала безмірну подяку та любов до чоловіка. Виявилося, що декрет – це не страшно, коли є той, хто може подбати про тебе.
Біда гримнула раптово. Марійці на той момент було десятеро. Повільно, але, мабуть, вона входила до підліткового віку. Звичайно, сперечалася часом, але Мирон завжди з нею був добрий і терплячий. Іноді Віра навіть думала, що Марійка тата любить більше, ніж маму.
Хоч би як смішно це звучало, але, здавалося, і Віра з Мироном вже й забули, що Марія не рідна дочка чоловікові. Але їм нагадали.
Того дня Степана з садка забирав Мирон. А Віра чекала на доньку з танців. Закінчувалися заняття досить пізно, і Віра переживала за Марійку, тож завжди зустрічала її.
Дорогою додому вони зайшли до магазину. Потрібно було купити продукти, та й Марійка просила чогось смачного. Віра завжди була трохи суворішою, ніж Мирон, той би їй уже півмагазину скупив. Але сьогодні тренування було довгим, і Вірі хотілося якось підтримати доньку.
– Мамо, можна цю шоколадку? – спитала Марійка.
– Візьми. І візьми братові щось, – попросила вона.
І поки Марійка вибирала солодощі, які підійдуть маленькому хлопчику, до Віри підійшла жінка. Віра навіть не відразу впізнала її, вона добряче постаріла за ці роки.
– Вірочка?
Вона обернулася, якийсь час намагалася згадати, хто це, а коли згадала, одразу сіпнулася, як від чогось неприємного.
Перед очима промайнули картинки минулих днів. Як Віра, налякана та розгублена стоїть перед цією жінкою, а та свариться на неї та відправляє на процедуру. Перед нею зараз стояла Максимова мама. І, на жаль, бабуся Марії.
– Ви помилилися, – буркнула Віра, збираючись якнайшвидше відвести дочку.
– Ні, не помилилася. Це ти.
Віра знову різко обернулася. Добре, що Марійка була далеко і не чула їх.
– Що вам треба? – запитала вона.
– Ти ж чула, що мого сина не стало?
– Чула. Співчуваю.
– Я зовсім одна залишилася.
“Як і я колись” – подумала Віра, але вголос цього не сказала.
– Це ж моя внучка? – кивнула вона у бік Марії.
– Ні. Це не ваша онука.
– Ну, як же…
– А ось так. Не смійте до нас підходити! Марія не знає, хто її справжній батько. У неї є чудовий тато, якого вона дуже любить. І не смійте щось їй говорити!
– Але я хочу з нею спілкуватись! У мене більше немає нікого!
– Раніше треба було думати! – гаркнула Віра. – Коли мені була потрібна допомога, ви мене вигнали! Тож ні, це не ваша внучка! Це тільки моя дитина та дитина мого чоловіка! І крапка!
Віра поспішила піти з крамниці. Взяла за руку Марію, яка нічого не розуміє, і просто втекла.
– Мамо, а як же шоколадка?
– В іншому магазині купимо.
– Ти чого?
– Марійка, будь ласка, не сперечайся.
Дівчинка кивнула. Вона вперше бачила маму такою схвильованою.
Увечері Мирон заспокоював дружину.
– Ну, зустріла і зустріла, буває. Не бери в голову, Віро, все добре.
І Віра заспокоїлася, а дарма.
Мама Максима простежила за ними. Бачила, в якому будинку вони живуть. Так, свого часу вона й знати не хотіла цієї дитини, але все ж таки змінюється! А тепер вона одна, їй потрібний хтось близький.
Розуміючи, що дівчинка явно ходить до найближчої школи, Людмила Антонівна наступного дня почала чекати на неї на подвір’ї. Звичайно, вона могла б і помилитись, але їй пощастило.
Марійка поверталася додому щасливою. Отримала п’ять із математики. Тато пояснив їй тему, бо ця вчителька все так незрозуміло розповідає!
Людмила Антонівна побачила її одразу. Встигла розглянути у магазині. І Віра обмовилася, як звуть її внучку.
– Марійка!
Марія зупинилася. Здається, цю бабусю вона бачила у крамниці. І мама після розмови з нею втекла.
Марія подумала, що треба йти. Але цікавість була сильнішою. Та й не вселяла їй ця старенька хвилювань.
– Здрастуйте, – ввічливо привіталася Марія.
– Привіт, сонечко. Ти мене не знаєш, але я бабуся твоя.
– Бабуся? У мене лише одна бабуся – мама тата.
– Твої батьки обманюють тебе. Твій тато – мій син. Його не стало, а мама не хоче тобі говорити правду. А той, хто тебе виховує, не твій батько.
– Ви щось плутаєте…
– Ні, не плутаю. Ти така красуня, на Максима мого схожа.
Марії навіть погано стало. Вона щось пробурмотіла і пішла звідти.
Цілий день вона думала про цю жінку. І не могла повірити. У неї є тато, і він її дуже любить! Якби він був їй не рідним, то не любив би так, чи не так?
Віра одразу помітила, що з донькою щось не те. Марія довго не наважувалася розповісти, але надвечір все ж таки не витримала. Розповіла про зустріч із тією жінкою та про те, що вона їй сказала.
Марія сподівалася, що мама скаже, що та бабця просто дивна. Але дівчинка бачила, як злякалася мати. І як застиг тато.
– Це правда? – тихо спитала вона.
Мама та тато переглянулися.
– Треба сказати, – тихо промовив Мирон. – Так, це правда. Я не твій біологічний батько. Але я твій тато. Був ним, і назавжди залишусь. Ти ж чудово знаєш, як я люблю тебе. Батько не той, хто зачав дитину, це той, хто зміг щось їй дати.
Марія лише кивнула. Їй було складно, і чомусь страшно. Вона розпитала про рідного батька, а потім просто зачинилась у кімнаті.
Віра весь вечір проплакала. Всерйоз хотіла влаштувати сварку мамі Максима, що зіпсувала їм життя. Двічі. Першого разу, коли прогнала Віру, другий – сьогодні.
А перед сном дівчинка вийшла з кімнати.
– Я все зрозуміла, – сказала вона. – У мене немає іншого тата. Ти мій тато. А про того я нічого не хочу знати.
Мирон обійняв Марійку, відчуваючи, як у самого очі на мокрому місці.
– Вибач, що не говорили. Але ти моя дочка, і ніяк інакше.
– Я знаю, тату.
Звісно, просто не було. Але чим більше минало часу, тим сильніше Марія розуміла, що Мирон справді її справжнісінький тато. У багатьох дівчаток у класі не було такого чудового батька як її. Так начхати, хто її біологічний батько. Це не головне.
А Віра наступного дня сходила до Людмили Антонівни. І сказала їй.
– Якщо ще раз підійдете до моєї дочки, я на вас заяву напишу. З вами церемонитися не будуть. І Марії ви не потрібні! Ясно вам?
Чи то слова Віри подіяли, чи Людмила Антонівна зрозуміла, що ніколи їй не стати бабусею Марії, але більше вона до неї не підходила.
А Мирон щодня доводив Марії, що вона його дочка. Але дівчинці й не потрібні були докази, вона й так знала. Адже у них така чудова сім’я, і жодні таємниці цього не змінять.