Світ загине від байдужості. Київ метро Теремки, худенький виснажений солдат з милицею, величезна сумка і ще щось довге в спец-пакуванні надодачу… Захисника звати Зорян! Він із Тернополя…
Подаємо мовою оригіналу:
Фото не буде(
Просто метро Теремки, худенький виснажений солдат з милицею, величезна сумка і ще щось довге в спецпакуванні надодачу.
Київ поспішає, біжать люди сходами на платформу, а солдат намагається підняти свою важку ношу. Неозброєним оком видно, як він кульгає, і як йому важко.
Підходжу:
— Я понесу Ваші речі, йдемте, ліфтом поїдем вниз.
— Ні, я сам можу. Давно не був у Києві. Не знаю, як до Лісової доїхати. Я в частину вертаюся.
Коли ми спустились на платформу, всі нас розглядали. Поки ми сідали, жоден «чоловік» не допоміг мені з сумками. Я підняла хлопця, щоб солдат сів зручніше, бо нам на Майдані потрібно на перехід, то щоб ближче до виходу.
Вирішила, що поїду з ним до Лісової і повернуся потім. І дуже переживала, як я ту сумку дотягну. Люди заходили на станціях. Хлопець скромно сидів, роздивлявся, хвору ногу кілька раз поправляв, щоб людям було місце зручніше в вагоні стояти.
Коли прийшов час виходити, до мене підійшла тендітна дівчинка і запропонувала допомогу. Я кивнула, бо сльози просто рвалися назовні. Вона мене запитала, звідки ми. —Не знаю, кажу, — ще не питала його.
— Думала, що Ви разом, — каже дівчина.
Потім ще підбіг юний хлопчик на платформі, забрав у мене розкладушку( ту, що у спецпакуванні). І мені стало легше.
Ні, не фізично, а психологічно, від того, що ще є кілька відсотків небайдужих на фоні всіх «стомлених». Мені згадалися в ці 20 хвилин мої рідні хлопці, колеги, друзі, що загинули , залишивши своїх маленьких дітей, сімʼї… За кого вони поклали своє життя? За таких байдужих сракатих мордоворотів, які , вочевидь, відвертають свої пики від героя, що мовчки терпить біль із кожним кроком, замість елементарної допомоги просто сумку перенести!
Ми постояли втрьох на Хрещатику. Я багато встигла розпитати, обійняла, сунула силоміць гроші в кишеню, щоб поїв в дорозі. Хлопчик, що підхопив в мене сумку, запевнив, що проведе військового сам.
Захисника звати Зорян! Він із Тернополя.
Знає, що його комісують, але хоче бути потрібним ЗСУ. Через два місяці його оперуватимуть у Києві.
Я подякувала за захист, за мужність, і за те, що він такий скромний!
А він просто сказав: — А хто ж це має робити? Це наш обовʼязок! Не хвилюйтеся, у нас є ще добрі люди…
А ми тут не маєм обовʼязків! Більшість уже пристосувалась до того, що йде війна, більшість жирують.
Завдяки кому це? Забули?!!! Хто нас боронить, хто захищає, хто поливає кровʼю нашу землю? Кого хоронимо щодня? Скільки горя у нас!
Війна стосується усіх!!!
Без єднання не буде перемоги!
І ми у вічнім боргу перед тими, хто тримає зброю і щодоби бʼє наволоч рашиську!
Зоряне з Тернополя, я приїду до Тебе в госпіталь! Дякую, що дав мене номер телефону!
Героям Слава!