Зaлужний pозповів, як його затpимав Інтеpпол, і що він pобитиме після пеpемоги. Повне інтеpв’ю The Washington Post
Кадровий військовий, генерал Валерій Залужний давно поставив перед собою три питання: Чи готовий я померти? Чи готовий я вбивати? Чи готовий я посилати людей вмирати і вбивати?
Зараз, у війні з російськими військами, які переважають за чисельністю та озброєнням, він ставить перед собою нове питання – як зменшити втрати? Як я можу зменшити втрати? Щоранку він починає з того, що дізнається, скільки солдатів було вбито або поранено, виконуючи його накази напередодні. Іноді він натрапляє на контакти у своєму мобільному телефоні, які вже мертві. Він відмовляється їх видаляти.
Про це, своє бачення перемоги і готовність бити ворога на його території, а також про те, як його затримував Іниерпол за запитом РФ Залужний роповів в інтерв’ю The Washington Post. ІншеТВ переклало для вас цей текст.
Залужний сказав, що відкладає скорботу на потім. Траур зараз відволікатиме його від важливої роботи – йому зараз українці довіряють свою безпеку, а західні партнери – мільярдну допомогу у сфері безпеки. І ті, і інші очікують, що він відновить успіх України на полі бою.
Але якби це залежало лише від Залужного, він би воював з повітряною перевагою. Він би випускав у відповідь щонайменше стільки ж снарядів, скільки росіяни випускають по його військах. І у нього були б крилаті ракети, які могли б відповідати московським. Натомість сучасні винищувачі, такі як F-16 американського виробництва, не очікуються на полі бою до наступного року. Постачання боєприпасів в Україну обмежене, а росіяни часто вистрілюють втричі більше за день.
А західні союзники, посилаючись на побоювання ескалації війни з Росією, поставили умову на ракети великої дальності та інші матеріальні засоби, які вони досі надавали: вони не можуть бути використані для нанесення ударів по російській землі.
Тому, за словами Залужного, він використовує зброю українського виробництва для частих ударів через кордон, який Київ ніколи офіційно не визнає своїм.
“Щоб врятувати своїх людей, чому я повинен питати у когось дозволу, що робити на ворожій території?” – сказав Залужний в інтерв’ю The Washington Post. “Чомусь я повинен думати, що мені нічого не дозволено там робити. Чому? Тому що [президент Росії Володимир] Путін … застосує ядерну зброю? Дітей, які вмирають, це не хвилює”.
“Це наша проблема, і нам вирішувати, як вбивати цього ворога. На війні можна і потрібно вбивати на його території. Якщо наші партнери бояться використовувати свою зброю, ми будемо вбивати зі своєї. Але тільки стільки, скільки буде необхідно”.
Головному генералу України Валерію Залужному потрібні снаряди, літаки і терпіння
Виклики, що стоять перед Залужним і його військами, значні. Навіть після того, як він організував серію військових подвигів – оборонну позицію, яка змусила росіян відступити з-під Києва, і контрнаступ, який витіснив війська окупантів з північно-східної Харківської області і південного обласного центру Херсона минулого року, – значні території на сході і півдні України, близько п’ятої частини країни, залишаються окупованими.
Проведення контрнаступу з метою відвоювання цих територій, перемоги над Росією і мінімізації втрат України потребує ресурсів, яких, за словами Залужного, йому все ще бракує. Західні офіційні особи заявили, що Україна має достатньо ресурсів для досягнення успіху, але Залужний різко розкритикував колег, які стверджували, що Києву не потрібні F-16. Їхні власні військові ніколи не будуть воювати таким чином, сказав він в інтерв’ю.
Незважаючи на критику за повільний прогрес у контрнаступі, Залужний залишається популярною, хоча і дещо парадоксальною фігурою в Україні. Він прагне бути рушієм змін у збройних силах, усуваючи спадщину радянської епохи і перетворюючи їх на більш західні сили, подібні до НАТО. Поза полем бою усміхнене обличчя 50-річного чоловіка намальоване на стінах по всій країні, разом з його рукою у знаку миру. На його бронежилеті – нашивка з малюком Йодою, а на потилиці – нашивка з мультяшними котиками, які тримають зброю.
Але за лаштунками його обтяжують турботи та відповідальність.
“Одне з питань, яке мені ставлять: “Як ти це витримуєш?”. каже Залужний.
“Мені доводиться з цим жити”, – відповів він. “Кожен день – це ті, кого вбили. Щодня – покалічені, зниклі безвісти. Це сльози”.
“Більше не радянська армія“
За сім місяців до того, як колони російських танків перетнули північні, південні та східні кордони України, Залужний роздумував про перехід до цивільного життя.
Але військова справа – це все, що він коли-небудь знав; він народився, коли його батько служив у гарнізоні на півночі країни, а згодом навчався у військовій академії. Коли президент Володимир Зеленський зателефонував і запропонував Залужному найвищу посаду в Збройних силах України, Залужний швидко відмовився від думки про відставку.
Перше, що він зробив, – відремонтував свій новий кабінет. Залужний завжди боявся відвідувати там попередніх командирів. Кожна зустріч нагадувала йому про те, що він найбільше зневажав у спадщині радянської армії – “що будь-який командир, який обіймав його посаду, фактично був феодалом над своїми підлеглими”, – сказав він. Це саме те, що він хотів змінити в українській армії.
“Ці стіни були просякнуті цим, – сказав Залужний. “Коли ти потрапляєш сюди, то одразу розумієш, що ти помилився, що народився, що прийшов сюди помилково”.
У будівлі Генерального штабу, збудованій у 19 столітті, кабінет Залужного тепер стоїть окремо – простий і сучасний, з великою книжковою полицею, де Залужний зберігає свою колекцію, в тому числі “Управління Китаєм” президента Китаю Сі Цзіньпіна.
Зміни відбулися не заради естетики, а радше для того, щоб місце і людина в ньому відчували себе більш доступними. За словами Залужного, замість того, щоб керувати залізною рукою, він часто просить про допомогу – і не лише у свого кола генералів. Навіть зараз солдати на передовій часто можуть безпосередньо звернутися до Залужного через соціальні мережі.
Спроби Залужного змінити культуру можна побачити і на полі бою. Роки тренувань і поглиблення зв’язків з силами НАТО зробили українські війська більш спритними, ніж російські в цій війні. Командири нижчої ланки на місцях часто відчувають себе уповноваженими приймати рішення швидко, а не бігати за кожним викликом вгору по ланцюгу командування – радянський спосіб мислення.
“Припущення, що це буде війна між великою радянською армією і маленькою радянською армією, було помилковим у багатьох країнах, – сказав міністр оборони Олексій Резніков. “Тому нам говорили, що Київ впаде за три дні, а Україна – за три тижні. Але це вже не радянська армія”.
Після того, як Резніков дізнався, що Росія розпочала повномасштабну атаку 24 лютого 2022 року, він прибув до офісу Залужного, де побачив генерала, який стояв над великими картами і відповідав на численні дзвінки. За словами Резнікова, Залужний отримував інформацію з поля бою, а потім відповідав короткими наказами. Але Залужний також щоразу додавав невеличку ласку, називаючи свого підлеглого “красунчиком” або кажучи йому “молодець”.
“Це людяність, – каже Рєзніков. “Хлопець носить генеральську форму, але його людяність – це те, що робить його особливим”.
За словами Залужного, військові все ще вимагають суворого порядку і дисципліни. Він може бути суворим і вимогливим, але “я не знущаюся над людьми, не пригнічую їх, не принижую”.
Відхід від радянської спадщини українських військових ще далекий від завершення. За словами Залужного, ще багато кабінетів мають бути змінені. І ще більше змін прийде з новим поколінням – солдатів, яких Залужний з гордістю описує як таких, що знають англійську мову і начитані. “Шкода, що ми їх втрачаємо”, – сказав він.
Після боротьби з внутрішнім радянським ідеологічним ворогом він зіткнувся із зовнішнім, який вихваляє ту саму спадщину, яку Залужний хотів викорінити. Але він все ще поважає доктрину свого супротивника. Він жадібно читає все, що коли-небудь писав генерал Валерій Герасимов, російський воєначальник, називаючи це “дуже, дуже цікавим” і нарікаючи на те, що він нічого не публікував останнім часом.
“Це ворог – ворог, який дуже розумний, – сказав Залужний. “Розумний і тому підступний. Він все ще сильний. Тому його треба поважати як такого і шукати способи його вбити. Тому що це єдиний спосіб перемогти”.
Після перемоги
За кілька років до того, як Залужний зміг почати формувати українську армію відповідно до свого бачення, кілька годин у тюремній камері спонукали його дізнатися більше про світовий порядок.
Це був 2019 рік, і Залужний, як один з найвищих українських командирів, який керував силами Києва проти російських маріонеток на сході України, поїхав до Брюсселя на зустріч з колегами з НАТО.
За його словами, як тільки він зійшов з літака, його оточили правоохоронці. Наставивши на нього зброю, йому наказали лягти на підлогу обличчям вниз і одягли наручники. За словами Залужного, йому вистачило хвилин роумінгу на телефоні, щоб зателефонувати послу України в НАТО, який в результаті допоміг забезпечити його звільнення.
Російська влада внесла ім’я Залужного до списку розшуку Інтерполу без його відома – регулярна практика, яка призвела до короткочасного ув’язнення інших українських командирів. Він був злий на себе за те, що не знав своїх законних прав у такій ситуації.
“У мене був поганий настрій, але потім я зрозумів, що гіпотетично я був (для росіян) воєнним злочинцем і, швидше за все, ним і залишуся, – розповідає Залужний. “І я вирішив, що повинен вивчати міжнародні відносини та міжнародне право”.
Цей епізод надихнув його на здобуття ступеня магістра, який він отримав у грудні 2020 року. Він застосовує його на своїй нинішній роботі, яка вимагає від нього не лише бути військовим стратегом, але й регулярно стикатися з геополітичними міркуваннями, такими як страх союзників перетнути російські червоні лінії, надаючи їм зброю, таку як ракети більшої дальності або сучасні винищувачі.
Залужний, однак, не соромиться свого наміру повернути Крим, півострів, незаконно анексований Росією в 2014 році, навіть незважаючи на те, що деякі західні чиновники в приватному порядку турбуються про те, якою буде реакція Путіна, якщо українські війська коли-небудь досягнуть території півострова. “Як тільки у мене з’являться засоби, я щось зроблю. Мені все одно – мене ніхто не зупинить”, – сказав Залужний.
Образні західні наручники на його військових операціях спонукали Залужного більше думати про майбутнє України – за межами цього контрнаступу і цієї війни – і про те, як зробити країну настільки сильною, щоб ніхто не наважився напасти на неї знову. Досягти цього – означає виробляти зброю для оборони, а не залежати від інших у її постачанні.
Він висловив жаль, що Україна залежить від інших країн щодо боєприпасів, оскільки партнери намагаються задовольнити попит на них. За словами Залужного, чим більше Україна зможе стріляти, притискаючи російські війська, тим менших втрат вона зазнає. Але що станеться, якщо дорогоцінного ресурсу буде ставати все менше, чим довше триватиме війна?
“Я запитую себе про це з березня минулого року – і не тільки себе, я запитую про це скрізь, де тільки можу”, – сказав Залужний.
Його бачення грізної України є причиною того, що він намагається обміркувати власне майбутнє після війни. Можливо, він візьме відпустку. “Але як каже моя дружина: “Гаразд, три дні. А що далі?”, – сміється він. Можливо, він напише книгу. Він хотів би подорожувати, хоча його досвід перебування в аеропорту Брюсселя залишив його настороженим.
Але Залужний очікує, що навіть після війни він буде зайнятий. Його концепція перемоги – це більше, ніж просто відновлення повної територіальної цілісності України.
“Перемога буде тоді, коли ми матимемо армію, можливо, навіть чималу, яка гарантуватиме безпеку дітей, які зараз їдуть у дитячих візочках, щоб вони росли, знаючи, що це більше не повториться”, – каже Залужний. “І це колосальна робота. Її треба починати вже зараз”.