Як нищили мову: документи про заборону української мови з минулого та недалекого сучасного
У світовiй історії жодна мова не зазнала такого страшного нищення вiд сусідiв-ворогiв, як українська. Вдалося відшукати низку документiв, якi у хронологічнiй послідовностi засвідчують нищення української мови поляками, росіянами i більшовиками-комуністами.
Згадаємо лише окремi моменти з минулого та недалекого сучасного, пише Рід і Віра.
1626 р. Київський митрополит Йосиф Кракiвський склав акафiст до Св. Варвари. Москва дозволила, але за умови його перекладу росiйською мовою. Синод наказав Київському митрополитовi позбирати з усiх церков України книги старого українського друку, а замiсть них завести московськi видання.
1627 р. Указом царя Михайла (першого з династiї Романових) та патрiарха Московського Фiларета, що був його батьком i спiвправителем, наказано було книги українського друку зiбрати й спалити.
1662 р. Наказ царя Олексiя з подання патрiарха Московського спалити в державi геть усi примiрники надрукованого в Українi «Учительного Євангелiя» К. Ставровецького.
1667 р. Андрусiвська угода. Укладаючи договори з поляками, цар Олексiй ставив такi вимоги стосовно українських книг, їх авторiв та видавцiв:
«Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских [таку назву дано українським книжкам. – Н. В.] книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатать под страхом смертной казни».
1669 р. Пiсля Люблiнської унiї – гонiння на українськi книжки, надрукованi на територiї, пiдвладнiй Польському королiвству.
1672 р. Указ про заборону тримати в себе вдома, на територiї Польщi, вiдкрито чи таємно українську книгу.
1677 р. Наказ патрiарха Іоакима видерти з українських книжок аркушi «не сходные с книгами московскими».
1689 р. Заборонено Києво-Печерськiй Лаврi друкувати книги без патрiаршого дозволу: «…к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати…» обмеженнями чи забороною книгодрукування Московiя намагалася понизити рiвень освiти та науки в Українi, знищити нацiональний дух у культурi, побутi, суспiльних вiдносинах. «Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорусской печати», – так було визнано в Указi 1905 р. «Об отмене стеснений малорусскаго печатного слова».
1690 р. Засудження й анафема Собору РПЦ на «киевския новыя книги» П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та iнших.
1693 р. Лист патрiарха Московського до Києво-Печерської Лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.
1696 р. Ухвала Польського Сейму про запровадження польської мови в судах i установах Правобережної України.
1709 р. Цар Петро І примусив скоротити число студентiв Києво-Могилянської академiї з 2000 до 161, а кращим науково- просвiтницьким силам звелiв перебратися з Києва до Москви. Серед них були Інокентiй Гiзель, Іоанникiй Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато iнших. Вони вiдiграли головну роль у розвитку культурного життя тодiшньої Московiї. Указ про обов’язковiсть цензурування до друку українських книжок у Москвi. «Українцi принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив одбився на Москвi на всьому життi: будiвлi, малюваннi, одежi, спiвах, музицi, звичаях, на правi, лiтературi i навiть на самiй московськiй мовi. Все життя складалося тодi так, що ставало неможливим прожити без українця. Вся- ких ремiсникiв доставали з України» (І. Огiєнко. «Українська культура»).
1713 р. Московiя наказом Петра І привласнює собi нашу назву Русь (грецька назва Руси звучить як «Росiя»). У такий спосiб завжди ворожi до Руси-України московити, основу яких складали угро- фiнськi та тюркськi племена, пiдмiною по- нять, тобто шахрайством, привласнюють собi нашу тисячолiтню iсторичну та духовну спадщину.
1720 р. Наказ царя Петра І: «В КиевоПечерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать… старьiе книги справливать прежде печати, дабы… особливого наречия оньгх не было». 20 грудня 1720 р. Пегро І видав указ київському губернському князю Голiцину. щоб «…во всех монастирях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоти и другие куртиозные письма оригинальные, а так- же книги исторические, рукописные и печатные».
1721 р. Наказ про цензурування українських книжок.
1724 р. Московська цензура наклала тисячу рублiв штрафу на архiмандрита Києво-Печерської Лаври за те, що там була надрукована церковна книга «Триодь» «не совсем с великороссийским сходная». Чернiгiвську друкарню Синод наказав перевести в Москву, тобто просто загарбав.
1729 р. Наказ Петра II переписати з української мови на росiйську всi державнi постанови i розпорядження.
1740 р. Росiйська iмператриця Анна Іванiвна створила правлiння гетьманського уряду пiд керiвництвом московського князя Олексiя Шаховського i запровадила росiйську мову в дiловодствi на територiї України. Переписи 1740–1748 рр. свiдчать, що в семи полках Гетьманщини було бiльше тисячi шкiл, i майже всi з них iз викладанням українською мовою.
1804 р. було видано царський указ, яким заборонялося навчання українською мовою. Результати нацiонального гнiту одразу позначились па станi освiти в Українi: уже перепис 1897 р. показував, що на 100 осiб було лише 13 письменних.
1748 р. Наказ Петербурзького Синоду Київському митрополитовi Самуїлу Милославському запровадити в Києво-Могилянськiй академiї та в усiх школах України викладання росiйської мови, в результатi чого на Лiвобережжi зникло 866 українських шкiл.
1750 р. Пiсля скасування Канцелярiї мiнiстерського правлiння малоросiйських справ у м. Глуховi з неї вилучено та перевезено до Росiї справи таємного дiловодства. Документи архiву Запорозької Сiчi, знайденi пiд час «розорення Сiчi генерал-поручиком Текелiєю у скринi пiд престолом сiчової церкви», опинились у Московському вiддiленнi загального архiву Головного штабу.
1755, 1766, 1775, 1786 рр. Заборони Синоду друкувати українськi книжки. Протягом другої половини 18 сторiччя та першої половини 19-го сторiччя видавнича справа в Українi була спаралiзована. Як наслiдок, у 1847 р. в Українi була надруко- вана лише одна книжка, у 1848 – 3, 1849 – 2, 1850–1, 1851–2, 1856 – 5.
1759 р. Синод видав розпорядження вилучити зi шкiл українськi букварi.
1763 р. Указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянськiй академiї.
1764 р. Інструкцiя Катерини II князевi О. Вяземському про русифiкацiю України, Прибалтики, Фiнляндiї та Смоленщини, «якщо розумнi люди будуть обранi начальниками цих провiнцiй. Коли ж у Малоросiї не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час i назва гетьманiв зникли…» Скасування Катериною II українського гетьманства, а з ним – лiквiдацiя українсь- ких навчально-культурних закладiв та усунення вiд влади українськомовних чиновникiв.
1764 р. Лiквiдацiя Катериною II козацького устрою на Слобожанщинi та козацьких шкiл.
1765 р. Синод видав суворий указ Києво-Печерськiй Лаврi друкувати лише тi книги, якi в московськiй друкарнi друкуються i схваленi Синодом.
1769 р. Заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати українськi букварi. Наказ Синоду, за яким українськi книжки по церквах було замiнено московськими.
1775 р. Зруйнування Запорозької Сiчi та закриття українських шкiл при полкових козацьких канцелярiях. 13 березня 1777 р. Помирає вiд переслiдувань та злигоднiв генiальний український композитор, академiк Болонської музичної академiї Максим Березовський (нар. 1745 р. у Глуховi). Пiсля цього царська влада забороняє виконувати твори Березовського й знищує багато його рукописiв.
1780–1783 рр. Перше закрiпачення українських селян на окупованих Росiєю землях Руси-України. (Порiвняйте: в 1771 р. у Криму татари скасували рабство;
1780 р. в Австрiйськiй iмперiї було скасовано панщину).
1780 р. Спалення книгозбiрнi Києво-Могилянської академiї, що збиралася понад 150 рокiв i була однiєю з найбагатших бiблiотек Руси-України.
1782 р. Катерина II створила комiсiю для заведення в Росiї народних училищ, завданням якої було запровадження єдиної форми викладання росiйської мови в усiх навчальних закладах iмперiї.
1784 р. За розпорядженням Синоду митрополит Київський наказав, аби в усiх церквах дяки та священики читали молитви та правили службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию». Синод наказує митрополитовi Київському та Галицькому Самуїлу карати студентiв та звiльняти з роботи викладачiв Києво-Могилянської академiї за вживання неросiйської мови.
1785 р. Синод знову наказує митрополитовi Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб нiякої рiзницi з московським виданням не було, а в Києво-Могилянськiй академiї негайно запровадити систему навчання, узаконену для всiєї iмперiї.
1789 р. Розпорядження Едукацiйної комiсiї Польського Сейму про закриття всiх українських навчальних закладiв. У Петербурзi з iнiцiативи Катерини II видано «Порiвняльний словник усiх мов», у якому українська мова значиться як росiйська, спотворена польською.
1808 р. Закриття «Студiум рутенум» – українського вiддiлення Львiвського унiверситету.
1817 р. Запровадження польської мови в усiх народних школах Схiдної Галичини.
1833 р. Московськi солдати за наказом з Петербурга в один i той же день конфiскували в усiх мечетях Криму письмовi документи, книги, iсторичнi манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матерiалiв про стосунки Руси-України з пiвденними народами. На центральних площах запалали багаття. «…У XVIII сторiччi Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварiв… Цi варвари – московити…» (поет Максимiлiан Волошин).
1834 р. Заснування Київського унiверситету з метою так званої русифiкацiї «Юго-Западного края».
1839 р. Лiквiдацiя української греко-католицької Церкви на окупованiй Росiєю Правобережнiй Українi. Сотнi християн i багато священикiв було вбито, а 593 з них заслано до Сибiру. Замiсть них прислали московських «батюшок», чиновникiв-наглядачiв у рясах.
1847 р. Розгром Кирило-Мефодiївського говариства i наказ цензорам суворо стежити за українськими письменниками, «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству».
1847–1857 рр. Десятирiчна солдатська каторга iз «забороною малювати i писати» генiального поета, маляра й мислителя Тараса Шевченка. А ось що написав про Тараса Шевченка «неiстовий» «революцiйний демократ», В. Бєлiнський у груднi 1847 р.: «Здравый смысл в Шевченкє должен видеть осла, дурака и подлеца… Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля – один на государя императора, другой – на государыню императрицу…».
1853 р. Покалiчено видання «Лiтопису» Граб’янки.
1859 р. Мiнiстерством вiросповiдань та наук Австро-Угорщини в Схiднiй Галичинi та Буковинi українську абетку замiнено латинською.
1862 р. Закриття на Надднiпрянщинi безплатних недiльних українських шкiл для дорослих. Припинено видання українського лiтературного та науково-полiтичного журналу «Основа».
1863 р. Циркуляр мiнiстра внутрiшнiх справ Росiйської iмперiї П. Валуєва про заборону видання пiдручникiв, лiтератури та книг релiгiйного змiсту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может».
1864 р. Прийняття в Росiї Статуту про початкову школу, за яким навчання має провадитись виключно росiйською мовою. Пiсля судової реформи 1864 р. до Москви було вивезено з територiї України тисячi пудiв архiвних матерiалiв. Згiдно з обiжником Мiнiстерства юстицiї вiд 3 грудня 1866 р. туди потрапила велика кiлькiсть документiв лiквiдованих установ iз Волинської, Київської, Катеринославської, Подiльської, Херсонської та Чернiгiвської губернiй.
1869 р. Запровадження польської мови як офiцiйної в закладах освiти й адмiнiстрацiї Схiдної Гатчини. Закон, згiдно з яким чиновникам усiх вiдомств у Росiйськiй iмперiї призначалася значна доплата за русифiкацiю.
1870 р. Роз’яснення мiнiстра освiти Росiї Д. Толстого про те, що «кiнцевою метою освiти всiх iнородцiв, незаперечно повинно бути зросiйщення».
1874 р. В Росiї запроваджено статут про початковi народнi школи, в якому пiдтверджено, що навчання має провадитись лише росiйською мовою.
1876 р. Імператор Олександр II видав Емський указ про заборону ввозити до Росiї будь-якi книжки i брошури, написанi «малоросiйським нарiччям», друкувати оригiнальнi твори та переклади українською мовою, влаштовувати сценiчнi вистави, друкувати українськi тексти до нот i виконувати україномовнi музичнi твори. Указ про зобов’язання «прийняти як загальне правило», щоб в Українi призначалися вчителi-московити, а українцiв спроваджувати на вчительську роботу в Петербурзькому, Казанському й Оренбурзькому округах. Це «загальне правило», по сутi, дiяло i за радянської влади – аж до проголошення Україною незалежностi в 1991 р. Як наслiдок, за понад 100 рокiв з України у такий спосiб було виселено кiлька мiльйонiв української iнтелiгенцiї, а в Україну «вiдряджено» стiльки ж росiян.
1876–1880 рр. Українських учених та педагогiв М. Драгоманова, П. Житецького та багатьох iнших звiльнили з роботи за науковi працi з українознавства, а П. Лободоцького – лише за переклад одного речення з Євангелiя українською мовою. «Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского как неисправных i положительно вредных в крає агитаторов… с воспрещением вьезда в Южн. губ. и столицы, под секретное наблюдение».
1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповiдей українською мовою.
1884 р. Заборона Олександром III українських театральних вистав у всiх «малоросiйських губернiях».
1888 р. Указ Олександра III про заборону вживання української мови в офiцiйних установах i хрещення українськими iменами.
1892 р. Заборона перекладати книжки українською мовою з росiйської.
1895 р. Заборона головного управлiння в справах друку видавати українськi книжки для дiтей.
1896 р. Б. Грiнченко в одному з часописiв писав: «Українськi нацiональнi згадки, українську iсторiю викинено з читанок шкiльних… А замiсть iсторiї вкраїнської скрiзь iсторiя московська викладається так, мов би вона нашому чоловiковi рiдна. Та ще й яка iсторiя! Що стукнеш, то скрiзь хвали та гiмни земним божкам: Павловi, Миколi, Катеринi, Петровi: хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим i всiй росiйськiй солдатчинi! Тут усякi «подвиги» рабської вiрности».
1900 р. i наступнi роки. Цензура вилучає з текстiв такi слова, як «козак», «москаль», «Україна», «український», «Сiч», «Запо- рiжжя» та iншi, якi мають український нацiонально-символiчний змiст.
1903 р. На вiдкриттi пам’ятника І. Кот- ляревському у Полтавi заборонено промови українською мовою.
1905 р. Кабiнет мiнiстрiв Росiї вiдхилив прохання Київського та Харкiвського унi- верситетiв скасувати заборони щодо української мови. Ректор Київського унiверситету вiдмовив 1400 студентам у вiдкриттi чотирьох кафедр українознавства з українською мовою викладання, заявивши, що унiверситет – це «загальнодержавна iн- ституцiя», i в його стiнах не може бути жодної мови, крiм росiйської.
1905–1912 рр. Мiнiстерство освiти Росiйської iмперiї закрило 12 приватних гiмназiй, звiльнило 32 директорiв та 972 учителiв, 822 учителiв «перевело» до iнших шкiл за намагання запровадити у викладаннi українознавчу тематику.
1906 i 1907 рр. Закриття «Просвiти» в Одесi та Миколаєвi.
1908 p.. Через чотири роки пiсля визнання Росiйською академiєю наук української мови таки “мовою» Сенат оголошує україномовп твою iмперiї.
1910 р. Закриття за наказом уряду Столипiна всiх українських культурних товариств, видавництв, заборона читати лекцiї українською мовою, створювати будь-якi неросiйськi клуби. 1910, 1911, 1914 рр. Закриття «Просвi- ти» у Києвi, Чернiговi, Катеринославi (Сiчеславi).
1911 р. Постанова VII дворянського з’їзду в Москвi про росiйськомовну освiту й неприпустимiсть вживання iнших мов у навчальних закладах Росiї.
1914 р. Заборона вiдзначати 100-лiтнiй ювiлей Тараса Шевченка; Указ Миколи II про заборону всiєї української преси (у зв’язку з початком вiйни).
1914–1916 рр. Кампанiя русифiкацiї в окупованiй Схiднiй Галичинi, заборона українського друку, освiти, Церкви.
1914 р. Доповiдна записка полтавського губернатора фон Баговута мiнiстровi внутрiшнiх справ Росiйської iмперiї, яка дає найповнiше уявлення про ставлення iмперської влади до української проблеми в Українi. Цi настанови дiяли за царiв, генеральних секретарiв i фактично не втратили сили й по сьогоднi, за наявнiстю «незалежної» України. До 1917 р. всiм чиновникам в Українi платили 50% надбавки до заробiтної платнi за «обрусение края».
ЗАМЕТКА о докладе полтавского губернатора фон Багговута Министру внутренних дел о мерах против украинского народа.
Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов.
На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно великороссов.
Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять.
Составить правдивую историю малорусского народа, в которой разьяснить, что «Украина» – зто «окраина» государства в былые времена.
Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в Москву, Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев.
Совершенно не допускать общеобразовательных курсов для учащихся.
Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические убеждения. Благочинных назначать с особым разбором. Во главе епархий ставить архиреев исключительно великороссов, притом твердих и знергичных. Оказать самое крутое давление на тех из священников, которые заражены украинофильством. Епархиальных наблюдателей за школами назначать исключительно из великороссов.
Обратить особое внимание на семинарии и ставить во главе их ректорами исключительно великороссов, удаляя других. Учебный персонал должен быть исключительно из великороссов. За семинарии нужно взяться и искоренить гнездящийся в них дух украинства.
Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т. д. с целью борьбы против украинцев. В газетах доказывать тождество великороссов с украиннами и обьяснить, что малорусский язык образовалея путем полонизации в прежние времена русского языка. Разьяснить. что «украина» – означает окранну Польши и России и что никогда украинского народа не было. Доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного и что малорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности. Всеми способами искоренять употребление названий «украина», «украинский». Стараться, чтобы евреи не примкнули к украинскому движению, выселять их из сельских местностей, не образовывать нових местечек и мешать экономическому росту еврейства. Вообще не допускать на разные должности людей, которые когда-либо хотя бы в отдаленном прошлом имели соприкосновение с украинским элементом.
1916 р. Закриття колонiальною владою «Просвiти» в Кам’янець-Подiльському.
1918р. Звiряча розправа московсько- бiльшовицьких вiйськ з 300 українськими героями – київськими гiмназистами та студентами, що пiд Кругами стали на захист своєї вiтчизни України. Майже всi юнаки полягли геройською смертю на полi бою, а захоплених у полон розстрiляли. Перед розстрiлом гiмназист Григорiй Пипський почав спiвати: «Ще не вмерла України…»,– а за ним i всi приреченi на смерть.
26 сiчня 1918 р. Захопивши Київ, московсько-бiльшовицькi iнтервенти за кiлька днiв розстрiляли 5 тис. осiб, якi розмовляли українською мовою, носили український нацiональний одяг або у кого в хатi висiв портрет Т. Шевченка… За час перебування в Києвi бiльшовики не тiльки зруйнували багато будинкiв, але також знищили безцiннi культурнi, мистецькi, архiтектурнi та iншi надбання й вимордували тисячi нi в чому невинних людей.
1919 р. Пiсля завоювання України бiль- шовиками – знищення нацiонально свiдомої частини населення та заборона всiх українських лiтературних, драматичних та усних творiв, серед яких лише українських народних пiсень – 300 тис. Лiквiдацiя поляками Захiдноукраїнської Народної Республiки.
1921–1930 рр. Московськi окупанти та промосковськi шовiнiстичнi сили в Українi чинять шалений опiр вiдродженню української мови та українських культурних традицiй, яке пустило глибоке корiння в роки Української нацiональної революцiї. «Зачем возрождать допетровскую зпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом», повчав у Запорiжжi росiйський письменник Ф. Гладков. «Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазiї та куркульства», – писав голова «українського» уряду X. Раковський.
1922 р. Лiквiдацiя «Просвiти» на Кубанi, в Зеленому Клину та в iнших мiсцях проживання українцiв в СРСР поза Україною. Голова ВЧК Ф. Дзержинський наказує виловити українських дiтей-сирiт i знищити. Баржi з сиротами потоплено у Чорному морi. Проголошення частиною керiвництва ЦК РКП(б) i ЦК КП(б)У «теорiї» боротьби в Українi двох культур – мiської (росiйської) та селянської (української), в якiй повинна перемогти перша.
1922–1934 рр. Хвиля насильства проти неповторного i яскравого явища української та свiтової культури – кобзарства. Українськi нацiональнi музичнi iнструменти – кобзу, бандуру та лiру – оголошують нацiоналiстичними i знищують. Натомiсть в Україну завозять десятки тисяч примiтив- них («общепонятних») балалайок та гармошок. Кобзарi оголошуються жебраками i жорстоко переслiдуються. «Багато кобзарiв тодi пропало, – свiдчив харкiвський кобзар Анатолiй Парфиненко. – Кого ловили на базарi, кого – на помешканнi. Де б вони не з’явилися, їх забирали». Щоб спотворити пам’ять та роль кобзарства, комунiсти створюють капели бандуристiв, якi виконують пiснi на замовлення та пiд контролем НКВС, а керiвництво ними переда- ється в руки чужинцiв. Так, Київську капелу очолюють спочатку росiянин Михайлов, а згодом Аронський та Берман, штатнi агенти НКВС.
1924 р. Закон Польської республiки про обмеження вживання української мови в адмiнiстративних органах, судi, освiтi на пiдвладних полякам захiдноукраїнських землях. Закон Румунського королiвства про зобов’язання всiх «румунiв», котрi «загубили матiрну мову», давати освiту дiтям лише в румунських школах.
1925 р. Остаточне закриття українського «таємного» унiверситету в Львовi.
1926 р. Лист Сталiна «Тов. Кагановичу та iншим членам ПБ ЦК КП(б)У» з санкцiєю на боротьбу проти «нацiонального ухилу», початок переслiдування дiячiв «українiзацiї».
1929 р. Арешти українських науковцiв та духовенства, замiна їх росiйськомовними дiячами.
1929–1930 рр. Арешти визначних дiячiв української науки, культури, освiти, Церкви, харкiвський судовий процес над ними (процес «Спiлки Визволення України»). На допитi одного з арештованих, В. Дурдукiвського слiдчий Соломон Брук сказав: «Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача. Кого не поставим – перестреляем». У цi роки на територiї УСРР було заарештовано (i здебiльшого розстрiляно або вiдправлено на довгострокову каторгу в концтабори) понад 120 тис. українцiв, головним чином iнтелiгенцiї. До звiльнення i реабiлiтацiї дожили з них одиницi.
1930–1937 рр. Лiквiдовано українськi школи, середнi спецiальнi та вищi навчальнi заклади та факультети, закрито газети та видавництва поза межами України – на Кубанi, в Сибiру, на Далекому Сходi та iнших землях, заселених переважно українцями.
Постановление ЦК ВКП(б) и СНК Союза ССР о хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и Западной области от 14 декабря 1932 г.:
«7… .а) выселить в кратчайший срок в северные области СССР из станицы Полтавской (Сев. Кавказ), как наиболее контрреволюционной, всех жителей …и заселить зту станицу добросовестными колхозниками-красноармейцами, работающими в условиях малоземелья на неудобных землях в других краях, передав им все земли и озимые посевы, строения, инвентарь и скот выселяемых… д) немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативних органов «украинизированных» районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык…, срочно проверить и улучшить состав работников школ в «украинизированных районах».
1932–1933 рр. Сплановано i здiйснено, за мовчазною згодою «свiтового спiвтовариства», акцiю лiквiдацiї українського народу. Свiдоме знищення бiльшовицьким режимом українських селян органiзацiєю голодомору. Централiзоване переселення росiян у вимерлi села України. В Українi, яка володiє 40% свiтового чорнозему, умертвлено голодом до 10 мiльйонiв носiїв української мови, i саме селян, щоб зберегти зрусифiковане мiське населення.
1933 р. Скасування в Румунiї мiнiстерського розпорядження вiд 31 грудня 1929 р., котрим дозволялося кiлька годин української мови на тиждень у школах з бiльшiстю учнiв-українцiв. Телеграма Сталiна про припинення українiзацiї i знищення бiльшостi українських письменникiв. З українського правопису вилучено лiтеру «».
1933–1941 рр. Тотальне знищення та арешт 80% української iнтелiгенцiї росiйською окупацiйною владою: iнженерiв, науковцiв, письменникiв, лiкарiв, вчителiв тощо. До 1938 р. друкувалося 259 українських письменникiв, пiсля 1938 р. – лише 36. З 223 зниклих письменникiв лише семеро померли своєю смертю. Решту розстрiляно, запроторено до концтаборiв або iншими репресивними заходами вилучено з лiтератури. Таких масових убивств, як у 30-х роках в Українi, iсторiя ще не знала. Кагановичi, постишеви, хатаєвичi, бруки мiльйонами вбивали українцiв лише за те, що вони були українцями. Це був геноцид, органiзований i здiйснюваний комунiстами, якi в 1917 р. захопили владу в Росiйськiй iмперiї. Україну було перетворено на суцiльний концтабiр.
1934 р. Спецiальне розпорядження мiнiстерства виховання Румунiї про звiльнення з роботи «за вороже ставлення до держави i румунського народу» всiх українських учителiв, якi вимагали повернення до школи української мови. 30 роки й пiзнiше: Заборона писати українськi, нацiональнi за змiстом, мистецькi та художнi твори, дослiджувати i вивчати справжню iсторiю України, згадувати про голодомори. Історiя i вся українська культура зобов’язанi були звеличувати СРСР, загарбницьку полiтику i жорстокiсть комунiстiв, керуватися фальшивою iмперською концепцiєю «єдностi трьох братнiх слов’янських народiв»: розглядати росiян, як «старшого брата». Історикiв, письменникiв, дiячiв культури радянська влада жорстоко переслiдувала, їхнi твори заборонялись або знищувались. Так, було спалено наклад книги «Хортиця в героїцi i легендах», а автора М. Киценка звiльнено з посади. Зазнали утискiв i гонiнь iсторики М. Брайчевський, Я. Дашкевич, поет В. Сосюра, композитор К. Данькевич, письменник та кiнорежисер О. Довженко i багато iнших. Насаджувана система освiти та виховання була спрямована на те, щоб українцям прищеплювати вiдчуття меншовартостi, вiдразу до борцiв за визволення України вiд окупантiв, зневагу до українських нацiональних героїв, зокрема І. Мазепи, С. Петлюри, Є. Коновальця. Імена визначних наших дiячiв науки, культури, церкви (М. Грушевський. І. Пулюй, С. Єфремов, В. Винниченко, Г. Хоткевич, І. Багряний, О. Ольжич, А. Шептицький та багато iнших) замовчувались, або якщо згадувались, то в негативному висвiтленнi.
1937 р., листопад. На вiдзначення 20- рiччя приходу комунiстiв до влади на Соловках було розстрiляно понад тисячу дiячiв української культури.
1938 р. Постанова РНК i ЦК ВКП(б) «Про обов’язкове вивчення росiйської мови в школах нацiональних республiк i областей».
1939 р. Перепис населення Кубанi пока- зав, що внаслiдок голодомору, арештiв i примусового виселення кiлькiсть українцiв там з 61,5% у 1926 р. зменшилася до 4%. Пiсля «визволення» Захiдної України – закриття багатьох українських i вiдкриття росiйських шкiл.
1946 р. Постанова Ради Мiнiстрiв СРСР «Про затвердження українського правопису, наближеного до росiйського». Постанова ЦК ВКП(б) про «український буржуазний нацiоналiзм», унаслiдок якої кiлька тисяч представникiв української iнтелiгенцiї заслано до концтаборiв («Жданов- щина»). Гонiння на журнали «Україна», «Радянський Львiв», «Днiпро», «Барвiнок», «Перець». Головного редактора журналу «Україна» Ю. Яновського звiльнено з роботи.
1947 р. У Польщi операцiя «Вiсла»: розселення частини українцiв з етнiчних українських земель «урозсип» мiж поляками у захiдних районах країни задля прискорення їхньої полонiзацiї. Депортацiя в Сибiр населення Захiдної України. Вивезення загалу українцiв до Сибiру не було здiйснено тiльки через нестачу вагонiв. «Чистка» серед дiячiв української культури з обвинуваченням їх у нацiоналiзмi новопризначеним з Москви секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановичем. Арешт неповнолiтнього (15 р.) сина командувача УПА генерала Шухевича – Юрiя Шухевича. Видано таємну iнструкцiю (на 157 сторiнках) про вилучення з книгозбiрень та списання в макулатуру 3600 назв книжок, автори яких були названi українськими буржуазними нацiоналiстами, ворогами народу. П’ятий параграф iнструкцiї застерiгав: «Особи, що загублять цей зведений список, пiдлягають притягненню до судової вiдповiдальностi».
1949 р. XXVI з’їзд КП(б)У вкотре засуджує український буржуазний нацiоналiзм, погрожує українським дiячам науки та культури, якi ще залишилися на волi, вимагає вiд них таврувати «гнилу культуру буржуазного Заходу» й вихваляти «передову культуру» СРСР.
1951 р. Викриття газетою «Правда» – центральним органом ЦК ВКП(б), «нацiоналiстичних ухилiв» в українськiй лiтературi (вiрш В. Сосюри «Любiть Україну», лiбретто опери «Богдан Хмельницький» i т. д.). Студенти Харкiвського унiверситету вiдмовилися складати iспити росiйською мовою. Тодi 800 з них було репресовано, а 33 студенти на закритому засiданнi суду було засуджено до смертної кари! І РОЗСТРІЛЯНО.
24 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон, згiдно з яким питання про те, вивчати чи не вивчати рiдну мову в нацiональних школах мають вирiшувати батьки та самi учнi. Останнiх настiйливо спонукували розв’язувати це питання з погляду так званої практичної доцiльностi (мовляв, для чого «перевантажувати» себе).
1958 р. Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехiд частини українських шкiл на росiйську мову викладання. Вiдповiдну постанову прийняла i Верховна Рада УСРР.
1960–1980 рр. Масове закриття українських шкiл у Польщi та Румунiї.
1960 р. Колонiальна адмiнiстрацiя пiд назвою «ЦК компартiї України» вимагає вiд комунiстiв виховувати українцiв «у дусi любовi й глибокої поваги до великого росiйського народу» i в ненавистi до свого, українського – «вести непримиренну боротьбу проти нацiоналiзму…, особливо українського буржуазного нацiоналiзму».
1961 р. XXII з’їзд ЦК КПРС проголосив полiтику «злиття нацiй», що по сутi означало тотальне зросiйщення народiв СРСР. («Слiд з усiєю бiльшовицькою неприми- реннiстю викорiнювати навiть найменшi прояви нацiоналiстичних пережиткiв», тобто звичаї, мову, кульуру поневолених народiв).
1962 р. Репресiї проти захисникiв української мови. ЦК компартiї України зобов’язує комунiстiв та мiсцеву адмiнiстра- цiю «рiшуче виступати проти консервативних традицiй i звичаїв, проти будь-яких пережиткiв буржуазного нацiоналiзму», найшкiдливiшими з яких, на думку влади, було знання рiдної мови, потяг до вивчення своєї iсторiї та культури.
1964 р. Агент КДБ пересипає фосфором i спалює частину примiщення Центральної Наукової Бiблiотеки у Києвi. На прилеглiй територiї заздалегiдь була вiдключена вода, а пожежники приїхали лише через 4 години пiсля пiдпалу. Вогонь знищив понад 600 тис. томiв цiнних українських архiвних документiв.
1965 р. Хвиля полiтичних процесiв проти «українських iнакодумцiв (Б. та М. Горинi, О. Заливаха, В. Мороз, М. Осадчий, А. Шевчук та iн.). У Харковi за протести проти закриття українських шкiл заарештовано А. Здорового.
1969–1979 рр. Серiя загадкових пожеж у вiддiлах українiстики в бiблiотеках Академiї наук, музею «Софiя Київська», у книгосховищi Видубицького монастиря у Києвi, медичного iнституту в Тернополi, Успенської церкви та Музею українського мистецтва у Львовi. Аналогiчнi «загадковi» пожежi в цей час сталися у нацiональних бiблiотеках iнших республiк СРСР (Тарту, Самарканд, Ашхабад), але не в Росiї.
1970 р. Суд над авторами «Листа творчої молодi Днiпропетровська» з протестом проти росiйщення української культури. Наказ Мiнiстерства освiти СРСР про написання i захист дисертацiй лише росiйсь- кою мовою. Затвердження тiльки в Москвi. Ситуацiя нерiдко доходила до абсурду: ро- сiйською мовою мусили виконуватися та захищатися навiть дисертацiї з питань української мови та лiтератури.
1972 р. Заборона партiйними органами вiдзначати ювiлей музею І. Котляревського в Полтавi. «За недостатню боротьбу з нацiоналiстичними проявами» усунуто вiд партiйного керiвництва першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста (критика партiйними цензорами його книжки пiд назвою «Україна наша радянська», в якiй прославлялося запорозьке козацтво), звiльнено з Вищої партiйної школи при ЦК КПУ 34 викладачiв разом з її директором, заборонено книги майже сотнi авторiв, звiльнено чверть секретарiв з iдеологiчних питань на всiх партiйних рiвнях, пiддано чищенню низку наукових установ, а також Київський та Львiвський унiверситети. У Харковi знесено хату, де жив видатний український фiлософ i просвiтник Г. Сковорода, та почато знищення цвинтаря, де було поховано багато визначних дiячiв української науки та культури.
1972–1974 рр. Полiтичнi репресивнi процеси проти українських дисидентiв, зокрема проти Чорткiвської групи В. Мармуса та Ст. Сапеляка (сiм осiб засуджено), Харкiвської групи (засуджено дев’ять осiб, з них А. Здорового – сiм рокiв, І. Кравцiва – п’ять рокiв). Загалом заарештовано було за два роки кiлька тисяч осiб. Заарештованi, яких не засудили, були звiльненi з роботи або пониженi у посадах. У цi роки були засудженi: Є. Сверстюк, І. Свiтличний, І. Дзюба, В. Стус, Ігор та Ірина Калинцi, Н. Свiтлична, В. Чорновiл, С. Шабатура, О. Мешко, О. Попович, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, В. Романюк, І. Гель, повторно Ю. Шухевич i т.д.
1973 р. Заборона вiдзначати ювiлей твору І. Котляревського «Енеїда».
1974 р. Постанова ЦК КПРС «Про пiдготовку до 50-рiччя створення СРСР», де вперше проголошуються створення «нової iсторичної спiльноти – радянського наро- ду», офiцiйний курс на денацiоналiзацiю.
1975 р. Нова цензура «Кобзаря» Тараса Шевченка.
1978 р. Постанова ЦК КПРС i Ради Мi- нiстрiв СРСР «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення i викладання росiйської мови в союзних республiках» (т. зв. «Брежнєвський циркуляр»).
1978 р., сiчень. На Чернечiй (Тарасовiй) горi у Каневi спалив себе Олекса Гiрник (з Калуша) на знак протесту проти русифiкацiї України.
1979 р. Ташкентська конференцiя «Росiйська мова – мова дружби i спiвпрацi народiв СРСР», накреслила новi заходи щодо росiйщення неросiйських народiв. Зокрема, рекомендувалося» ширше впроваджувати росiйську мову в дошкiльнi заклади (як наслiдок – українськi дитячi садки практично зникли), росiйською мовою провадити позакласну й позашкiльну роботу, «сприяти» тому, щоб студенти писали поросiйському свої реферати, доповiдi, курсовi та дипломнi працi, а також звiти про виробничу й педагогiчну практику. Так само «рекомендувалося», щоб у тих ВНЗ, де нацiональна мова ще якось функцiонувала (наприклад, у Захiднiй Українi), росiйською, починаючи з 2–3-х курсiв, читалися суспiльнi, загальноосвiтнi та спецiальнi дисциплiни. Показово, що для контролю виконання цiєї «рекомендацiї» Мiнiстерство вищої та середньої спецiальної освiти УРСР запровадило навiть спецiальну форму звiтностi, що зобов’язувала ректорiв регулярно подавати Мiнiстерству «перелiк спецiальних дисциплiн, якi викладаються росiйською мовою» на кожному з факультетiв керованого ними навчального закладу.
1979 р. Пiд Львовом вбито композитора-спiвака Володимира Івасюка, пiснi якого мали виразно український нацiональний колорит. Досi цей зрочин не розкрито.
1983 р. Постанова ЦК КПРС i Ради Мiнiстрiв СРСР «Про додатковi заходи з полiпшення вивчення росiйської мови в загальноосвiтнiх школах та iнших навчальних закладах союзних республiк» (так званий «Андроповський указ»).
1984 р. Наказ Мiнiстерства культури СРСР про переведення дiловодства в усiх музеях Радянського Союзу на росiйську мову. Початок в УРСР виплат пiдвищеної на 15% зарплатнi вчителям росiйської мови (порiвняно з учителями української мови).
1984–1985 рр. У концтаборах було замордовано Юрiя Литвина, Валерiя Марченка, Василя Стуса, Олексу Тихого.
1989 р. Постанова ЦК КПРС про «законодавче закрiплення росiйської мови як загальнодержавної».
1990р. Прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народiв СРСР, де росiйськiй мовi надавався статус офiцiйної.
1993–1995 рр. Посилення антиукраїнського терору в освiтi, культурi, засобах iнформацiї. Вбито кiлька десяткiв активiстiв нацiональних українських партiй та органiзацiй у рiзних мiстах України, зокрема голову секретарiату Руху Михайла Бойчишина, спалено хату-музей Тараса Шевченка. Жодного злочинця по цих справах не було засуджено i навiть не заарештовано.
1994 р. Намагання надати росiйськiй мовi статус офiцiйної в незалежнiй, вiльнiй, Нiна Вiрченко сувереннiй, самостiйнiй Українi. Заява Президента України Л. Кучми про його намiр внести поправки до чинного законодавства з метою надання росiйської мовi статусу державної. Як наслiдок – призупинення вiдновлення українських шкiл, переведення частини українських класiв та шкiл на росiйську мову навчання.
1995 р. Мiнiстерство нацiональностей України розробило напiвтаємний «Проект державної програми… розвитку росiйської культури в Українi до 2000 року», в якiй одна з «нацiональних меншинотримувала бiльшi права, нiж українцi. Алмати (Ка- захстан) – спiльний науковий простiр (тобто росiйський) для СНД. 1995 р. травень. У Харковi керована С. Кушнарьовим мiсцева влада вiдкрила пам’ятник україножеру маршаловi Г. Жукову, який у кiнцi вiйни пiдписав наказ про виселення з України всiх українцiв.
18 липня 1995 р. Неспровоковане звiря- че побиття українцiв у Києвi (кiлька душ загинуло, десятки покалiчено) пiд час похоронної процесiї святiйшого Патрiарха Київського i Всiєї України Володимира (Романюка). Озброєнi омонiвцi кидалися на беззбройних людей з криками «бєй хох- лов!», топтали i шматувати державнi прапори. До вiдповiдальностi нiкого не було притягнуто.
12 вересня 1995 р. Заборона української органiзацiї УНА–УНСО без суду. Озброєнi Москвою козаки та антиукраїнськi органiзацiї, якi вiдкрито домагаються лiквiдацiї Державної Незалежностi Руси-України, владою не забороняються. Почато видання паспортiв, написаних українською та росiйською мовами. З метою деморалiзацiї та духовного виродження населення, особливо молодi, влада дозволяє розповсюджувати тисячi книг, демонструвати сотнi кiнострiчок, якi проповiдують i насаджують порнографiю, ненвисть, насильство. Немов би виконуючи рекомендацiї Полтавського губернатора фон Баговута, Росiя завалює Україну шовiнiстичними газетами, якi продаються за безцiнь; прямо або через пiдставних осiб фiнансуються росiйськомовнi газети, радiо й телебачення в Українi, якi не приховують своєї протиукраїнської спрямованостi за потурання всiх урядiв та президентiв «незалежної» України.
1996 р., сiчень «Велике беззаконня дiється у Харковi… Таємно збирають пiдписи пiд «референдумом» про новий Радянський Союз та про те, щоб Україну туди залигати. Ця «дiяльнiсть» ведеться старими комунiстами-маразматиками… Хто вiдмовляється давати пiдпис, вони погрожують i лають, кажуть: “всё равно Россия завоюет Украину, i ми перебъём хохлов по одному”».
1996 р. Подальша кримiналiзацiя право-охоронних органiв.
1998–2001р.р. У зв’язку з iнформацiй- ною революцiєю 90-х рокiв росiйщення України вiдбувається ще iнтенсивнiшими методами, нiж за часiв Валуєвщини. Інформацiйний простiр України майже повнiстю зрусифiкований. Неукраїнська, а часом антиукраїнська полiтика урядiв України призвела до того, що державну мову з української преси витiснила мова сусiдньої країни, i спiввiдношення мiж україномовною та росiйськомовною пресою складає 1:10. Зате Україна посiдає перше мiсце (!) у свiтi за рiвнем оподаткування власної книги – 28%.
Унiкальне за своїм цинiзмом явище свiтового масштабу – нищення української мови! Тим часом прогресивний свiт зовсiм iнакше дивиться на це. Так, у Францiї, за допомогою комп’ютеризацiї, було встановлено, що українська мова є однiєю з найстарiших слов’янських мов i однiєю з найкращих свiтових. Мудра Японiя, яка пiсля Другої свiтової вiйни, будучи переможеною, всi зусилля й фонди надала освiтi i за кiлька десятирiч стала однiєю з найрозвиненiших держав. Довiдавшись про таку вагомiсть української мови для розвитку свiтової культури, Японiя запровадила її вивчення в Токiйському унiверситетi.